Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи

Том 2 - Відстрочення

Переклав з французької Леонід Кононович

П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий...

В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю "Дрезен", непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: "Вони нас зрадили!" А потім час почав текти знову,  навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра...

Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: "Ось що нам залишається, панове". Мілан думав: "Нічого іншого й не залишається". За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: "Ми залишилися самі".

Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: "Слава Гітлерові!"

Мілан підбіг до вікна...

- Генерал простягнув йому листа через стіл і владно додав: - Прошу ознайомитися.

Пітто з відразою взяв листа, цей мерзенний, кривулястий почерк з дрібними літерами, з виправленнями і кляксами, він приходив, чекав цілими годинами, я чув, як він туди-сюди ходить у приймальні, а потім він ішов геть, залишаючи скрізь, долі, під стільцем, під дверми, зіжмакані клаптики паперу, вкриті мушачою базграниною...

Голос генерала тепер бив його збоку.

- Вам відомі були його наміри?

- Та ні ж бо, - усміхаючись матері, відказав Пітто. - Ви ж знаєте Філіпа, він робить усе згарячу. Впевнений, що ще вчора ввечері він не знав, що робитиме вранці.

- А після того, - втрутився генерал, - писав він вам чи, може, телефонував?

Пітто вагався, та рука вже поворухнулася, покірна, послужлива, вона полізла до внутрішньої кишені піджака, рішення було прийняте, рука простягнула  папірець...

- На жаль, так, люба пані, це все.

Він почув різкий генералів голос.

- А що ви хочете ще, люба моя? Я вважаю, що цей лист цілком ясний, і дивуюся з того, що пан Пітто начебто не знав про Філіпові наміри.

Пітто різко обернувся до нього, зиркнув на мундир, - не в обличчя, а на мундир, - і кров шугонула йому в голову...

Квиток є?

- Ні, - сказав Здоровань Луї.

- Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.

Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.

- Гей! - крикнув Здоровань Луї.

Касир аж підскочив.

- Я їду в Монпельє, - сказав Здоровань Луї.

- В Монпельє?

Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся...

Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: "Гаразд, піду в залу очікування". І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли...

- Я їду в Монпельє.

Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:

- А що, буде війна?

Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: "Як засну, то вже ніколи не прокинуся"...