Жозе-Марі Ередіа

Трофеї

Перекладач: Микола Зеров

Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Забуття

В руїнах давній храм на гострому шпилі,

Там незворушно сплять у мертвому спокої

Богині з мармуру і бронзові герої,

Що славу їх гучну поховано в землі.

I тільки волопас там сходить на чолі

Важкої череди в години водопою,

I ріг його тоді дзвенить старовиною,

I чорна тінь встає на лазурoвім тлі.

Природа-мати там ласкава, многодарна,

I кожної весни проречисто і марно

Ростить новий акант на мармурі колон,

I тільки людський рід, сліпий і легкодухий,

Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо

Повабливих сирен оплакують крізь сон.

Присвятний напис

Мій дар Ареєві, Незгоді та Війні.

О друже добрий мій, допоможи старому

Цей меч пощерблений, недобиток шолому

І щит, мій добрий щит повісить на стіні.

Візьми туди ж і лук. Ти б не повірив, ні -

Що я коноплею по дереву твердому

Його обмотував - він не дававсь нікому -

I руки накладав на тятиву міцні.

А от і сагайдак. Летючої, дзвінкої,

Дарма стрілецької ти в нім шукаєш зброї

Моїх досвідчених і прудкокрилих стріл:

Я їх не розгубив. На службу нашій волі

Я чесно їх віддав. У купах перських тіл

Зосталися вони на Марафонськім полі.

На Отрії

Глянь: западає день, і вітер посвіжів,

Не в'ються оводи уже над чередою,

I тіні довшають. Побудь, побудь зо мною,

Сердечний гостю мій, посланниче богів!

За кухлем молока з гірських моїх грунтів

Там, за вершиною Тіфреста сніговою,

Ген-ген побачиш ти Олімп перед собою,

Красу темпейських лук і пієрійських нив.

А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних

I Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг

Останнє огнище і перший свій жертовник.

А там ясний Парнас і непорочний сніг,

Де громовий Пегас, збудившись із зорею,

В свій несмертельний льот рушає над землею

Горам божественним

Ви, сині льодовці, гранітні верховини,

Уламки гострих скель, ви, подуви вітрів

Над морем золотим розложистих ланів,

Провалля і ліси, де спочивають тіні;

Печери темряві, непривітні долини,

Де непокірливі вигнанці давніх днів

Воліли наслухать до клекоту орлів,-

Благословення вам од рабської родини!

Утікши від тюрми і міста клятих стін,

Цю стеллу і олтар поставив раб Гемін

Вам, гори, сторожі незайманої волі.

На вас, ясні шпилі, що мовчите весь вік,

В повітрі чистому, яким не дишуть долі,

Людини вольної лунає вольний крик.

Завойовники

Мов зграю сторожких над падлом шуляків,

Яким докучили біда і безнадія,-

З Палoса рідного так поривала мрія

Неситих, сміливих і хижих моряків.

Їх вабили скарби далеких берегів,

Де щире золото в підземних жилах спіє,

I під пасатами їх щогли віковії

Хилились наперед до західних світів.

В чеканні славних діл і вчинків героїчних

Фосфорно-осяйна блакить морів тропічних

Злотистим маревом вінчала їхні сни;

Або, схилившися над хвилі неозорі,

Із білих каравел дивилися вони,

Як від незнаних вод незнані сходять зорі.

Джерело юності

Хуан Понс де Леон, піддавшись сатані,

Знеможений, старий і від наук похилий,

Як кучері йому посохли й побіліли,

По води юності подався чарівні.

Солону шир морів в жадобі й марнім сні

Три роки пінив він і напинав вітрила,

Аж поки крізь туман бермудський поріділий

Флоріда процвіла в морській далечині.

I тут, конкістадор, безумний і упертий,

В землі незнаній ти, на власнім ложі смерті,

Рукою кволою поставив прапор свій.

Старий! Ти щастя знав, і смерть, така ласкава,

Не доторкнулася твоїх зухвалих мрій,

I юністю навік тебе окрила слава.

Вицвіт огню

Безріччя хаосу і довгий ряд віків

Вулкан метав огнем на цю гірську терасу

I понад сніжними верхами Чімборасо

Кривавим проростом у небі червонів.

А нині все мовчить. Вже ні сірчаних злив,

Ні попелу нема з прапрадідного часу,

А лава, кров землі, застигла в темну масу,

Шпилі усталились і гуркіт занімів.

Лиш на останній крик вгамованого бунту

У зморшках страдницьких спотвореного грунту,

Край вивітрених скель, де чорне спить жерлo,

Мов вибух громовий у тиші урочистій,

Злітає кактуса легке струнке стебло

I розкриває враз свій цвіт полуменистий

Треббія

Зоря страшного дня поймає верховини;

Все прокидається; в розбурханій ріці

На водопої вже нумідські верхівці,

I поклик сурмачів зловісним зойком лине.

Даремно Треббія несамовито рине;

Перечить Сціпіон, відраджують жерці,

I б'є холодний дощ. "Вложити топірці!" -

Семпроніїв наказ триває без одміни.

В небесній заграві, міняючись щомить,

Інсубрів селище на обрії горить,

I чути рик слона з навітряного краю.

А хижий Ганнібал добувся до застав

I потай з-під моста уважно наслухає

До тупоту когорт і легкокінних лав.

Луперк

М. Валерій Марціал, кн. I, епігр 117

Луперк ще здалека кричить: "Поете мій,

Твій збірник епіграм - то ж золота латина;

Для мене він, божусь, є насолод вершина...

Я завтра шлю слугу - позич мені сувій!"

"Ні, ні! Твій раб старий, кульгавий і сліпий,

А сходи в нас круті, і дім у нас - руїна

Ти ж мешкаєш, я чув на спаді Палатіна,

Атрект, мій видавець, либонь, сусіда твій

Всім пропонує там його книгарня щедра

Флакка, Вергілія, Теренція і Федра -

Померлих і живих довічні імена.

Там, тертий пемзою, до продажу готовий

За п'ять динаріїв - така йому ціна -

Стоїть і Марціал в одежі пурпуровій".