Жюль Верн

Замок в Карпатах

Ця історія не є фантастична; вона тільки дещо романтична. Коли наше оповідання видається неправдоподібне сьогодні, то воно може бути правдиве завтра завдяки науковим здобуткам майбутнього. Тоді ніхто не назве нашої історії легендою. Зрештою, тепер не повстають уже легенди ані в Бретанії, країні сміливих зайдиголов, ані у Шотландії - землі карликів і гномів, ані в Норвегії - батьківщині азів, ельфів, сильфів і валькірій, ані навіть там, де могутні Карпати творять таке природне тло для всяких фантастичних з'яв...

Лежав на жмінці сіна і дрімав одним оком, бо другим пазив за вівцями. Курив коротку люльку й час до часу посвистував на собак або гукав на вівці, а відгомін нісся горами.

Була четверта година пополудня. Сонце схилялося за гори. На сході затягнулися верхи мрякою й тільки від південного заходу продиралося крізь мряку сонячне проміння...

Залісся - це колишня країна даків, завойована Трояном в першому столітті по Христі. Свобода, що її заживав цей край під Заполією, тривала аж до 1699 р., коли то Леопольд І приєднав Залісся до Австрії. Але які б там у ній не були політичні відносини, вона стала захистом для всяких рас і народів: румунів, волохів, мадярів, циганів, секлерів молдавського походження, слов'ян, а навіть помадярщених саксонців...

Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім

чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не

боїться їх. Це був добрий знак.

Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком...

Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було

завернути наліво в ліси Плазів.

Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не

було з неї й сліду...

Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусі-тиме вернути. Але й

тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.

Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в'язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними

пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину...

Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку

порядок,- відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.

Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.

Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що'один з них був графом; він чемно привітав гостей...

- То була б якась рана, якийсь знак. Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:

- Зрештою, про це н'е можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.

- Так... так... лишім доктора, а говорім про вас,- сказав граф...

- Ні,- засміявся граф,- я в це ніколи не повірю.

- Ну, то виясніть мені, що це було?

- Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.

- Дав би Бог! ;

- А скажіть мені,-зачав знову граф,-чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?

- Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути...