Лоїс МакМастер Буджолд

Осколки честі

Розділ 1

Крізь імлистий ліс струменіло море туману: м'якого, похмурого, мерехтливого. На вершинах хребтів серпанок ставав прозоріший — ранкове сонце, що вже починало припікати, розсіювало вологу, хоча в ущелинах, залитих прохолодною безмовною імлою, все ще панували досвітні сутінки...

Спустившись в русло пересохлого струмка, який протікав по дну ущелини, вони довго пробиралися крізь природний тунель сплетених над струмком гілок, поки нарешті вибралися на відкрите місце.

Ранковий вітерець розвіяв останні обривки туману з золотавих нагір'їв. Вони сягали самого обрію, прискалок за прискалком піднімаючись вгору і завершуючись величною сірою громадою центрального піку, увінчаного блискучою крижаною шапкою...

На п'ятсот метрів нижче стелилися пасма хмар — немов біле море, що простягається до самого обрію. Лише далеко на заході крізь цю непроникну завісу пробивалася ще одна вершина — менша сестра їх гори-велетня.

Корделія, що замріялася було про те, як гарно було б виявитися внизу, на рівнинах, і вперше побачити падаючу з неба воду, раптово отямилася від мрій...

Скориставшись його затримкою, Корделія вистрілила першою. Він обм'як і важко навалився на неї, впершись головою в плече. Вона підхопила його, тримаючи перед собою замість щита.

Другим пострілом вона вклала наступного вартового, що уже підняв нейробластер. Третій охоронець поспішно вистрілив: заряд втрапив в спину людини, яку Корделія тримала перед собою, але все-таки трохи зачепив і її, обпаливши ліве стегно...

— Що там за шум? Що відбувається?

— Кинь гранату і загерметизуй двері.

— Не можна, там наші люди.

— Вентц, доповідай ситуацію!

Мовчання.

— Ти підеш туди, Тейфас.

— Чому я?

— Тому що я тобі наказую.

Тейфас обережно прокрався в тамбур, переступивши через поріг ледве чи не навшпиньках...

«Форкосиган мав слушність, — подумала вона. — Нейробластер набагато переконливіший...»

Тоді Тейфас голосно промовив, — Здається, тут витік газу або щось подібне. Краще закрий двері, поки я буду перевіряти. — Двері слухняно закрилися.

Корделія, зіщулившись, посміхнулася йому зі стелі:

— Привіт...

        Якби президент не намагався відхилитися, з ним би не трапилося нещастя. А так носок її чобота влучив йому в пах з ненавмисною, але снайперською точністю. Його губи склалися в беззвучне «О», і він впав за трибуну.

        Не в силах впоратись з собою, Корделія гучно схлипувала, а десятки рук міцно тримали її за лікті, за ноги, за талію...

Їй знадобилася майже година, щоб впоратися з невтримними риданнями. Нарешті почуття незручності і обурення вляглося, і вона зуміла сісти прямо і розмовляти — таким голосом, немов у неї була моторошна нежить.

        — Будь ласка, вибачтеся за мене перед президентом...

Останнім часом я терпіти не можу замкнені приміщення. — Від однієї тільки думки про це в неї стислося горло. Намагаючись заспокоїтися, вона старанно задихала.

        Цікаво, думала вона, де зараз Форкосиган, що він робить? Ідея напитися до втрати чутливості з кожною хвилиною здавалася все привабливішою — їй хотілося опинитися поруч з ним і надертися разом...