Петр Безруч

Поезії

Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

ОДИН ЛИШ РАЗ

Не пам'ятаю вже,

Коли і де я чув таку легенду...

На півночі далекій

Десь є долина серед гір високих;

Сумна вона й темна,

Бо там ніколи не світає сонце.

Живуть сумні там люди

В снігах одвічних, у димучих юртах;

Сидять навкруг багаття

Чоловіки, хмурні й скупі на слово,

Жінки смутні, журливі;

За ними діти кутаються в хутра.

Не знаю, як то сталось,-

Можливо, що Земля зійшла з орбіти,-

Одного дня

Засяло раптом сонце,

I люди всі, налякані тим блиском,

В курні побігли юрти,

Камінням позавалювали входи,

Попадали додолу

Й молилися, щоб невідомий демон

Їм пощадив життя.

Тим часом соице

Спалило геть усі сніги одвічні,

I цілина піднесла

До уст промінних запашні фіалки.

Бог сонця як побачив

Цю мертву тишу, острах і молитви,

Пройшов долину

I більш ніколи в край той не дививсь.

Як страх минувся

Й наважилися люди вийти з жител,-

Побачили вони

Вологу землю й невідомі квіти

I зрозуміли - добрий Бог

Відвідав їх, але на них образивсь,

I всі в душі відчули,

Що день такий не вернеться ніколи...

Тоді ще в глибшім смутку

Схилилися їм голови додолу.

Жили вони тепер

В подвійнім горі,- всі-бо відчували,

Що світло життєдайне

Один лиш раз зайшло в їх край похмурий

I з їхньої провини

Пішло від них навіки!

Один лиш раз ішла любов край мене.

Струнка і чорнокоса,

Вона до мене ніжно говорила:

"В вас добре серце,

Щаслива буде з вами кожна жінка".

А несміливий погляд

Казав ще більш, ніж ті слова солодкі,

Промовлені так любо,

Так рідно, як у Тєшині моєму,

У ріднім краї...

Та я, що вже давно

До дна допив життя гіркотну чашу

I з книг буття сторінки білі вирвав,

Сказав їй грубим тоном,

Як мовить чорний люд у нас в Остраві:

"Без краю, панно, буде той щасливий,

Хто стане вашим мужем,

Але шкода -

На пні усохлім не цвісти троянді".

Любив її - за іншого пішла.

Вогонь мій згас, на серце впали тіні,

I сум тяжкий життям моїм снується,

Як пригадаю часом,

Що йшла любов край мене ніжним кроком,

А я до хати двері зачинив,

I вже вона не вернеться ніколи!

ТИ I Я

Звертай з дороги!

Брудні в мене руки і одяг пропочений;

Живеш ти в палаці, я - в хижі убогій,

Ти пан вельможний, а я робочий.

Над хмурим чолом - фрігійський ковпак,

У грудях - ненависть до посіпак.

Од мене не плачуть голодні сироти,

То ж ти столочив їм хортами поле,

Без серця, без совісті - щез би ти, іроде!

А я з Бескид, син горя й неволі,

Роблю в твоїй шахті, в твоїй гамарні

Твої плоти жену по ріці,

Роблю на тебе у люті марній

I сам змарнів, зчорнів на лиці.

Ти, а не я лив сльози вдовині,

Тому ти й вельможний, а я убогий...

Гей, бережися на верховині!

Я в шапці фрігійській. Звертай з дороги!

СУПУТНИЦЯ

Залізом ти душу зчавила мою...

Ні, Доле, рукою легкою,-

Та скрізь, у якому б не був я краю,

Йшла Пісня переді мною.

Важучий, скрипучий був шлях життьовий,

А небо крилося млою,-

Та в мороці лютім, у тьмі лихій

Йшла Пісня поруч зі мною.

Путі завели в пустелю страшну,

Сліди замело югою,-

Як коні везли на цвинтар труну,

Йшла Пісня сама за мною.