Григорій Квітка-Основ'яненко
М А Р У С Я


      Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра - що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд...

). Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш: ."Господи! буде воля твоя з нами грiшними!" I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, - i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне...

Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро...

Побiжу дожену його! - Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?

      Ось вона, догнавши його, сказала:

      - Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо...

      Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й'ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: "Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати"...

I вам назбираю i, може, дещо i продам.

      Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: "Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю"...

    
Садови, доненько,

    
I вище, i нижче,

     А свою родиноньку ближче.

      

     Як же побачили, що стара Настя вiд такої жалiбної пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:

      

     Де ж був селезень,

     Де ж була утiнка?

     Селезень на ставку,

     Утiнка на плавку...

     Та в недiленьку рано


     Чогось тоє та море грало;

     Там Мар'єчка та потопала,


     К собi батенька бажала.


     А батенько та на бережечку.


     Є човничок i веселечко:

     "Потопай, моє сердечко!"


     Та в недiленьку рано


     Чогось тоє та море грало;

     Там Мар'єчка та потопала,


     К собi матiнку бажала...

      

     Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали:

    
Та ти, душечко, наша Мар'ечко!

    
Ламлiте роженьку,

    
Стелiть дороженьку,

    
Щоб м'яко ступати,

    
Надвiр танцювати,

    
З скрипками, з цимбалами,

    
З хорошими боярами...