Міщенко Дмитро

ЛИХІ ЛІТА ОЙКУМЕНИ
  
Частина перша.
Утигури и кутригури
          
         Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі...

         Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт  -  черговій тиші, а то й злагодженій пісні...

  -  Біда! На наших комоней посягнули таті! В погоню мерщій!! В погоню!!
         Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гінці степом  -  від стійбища до стійбища і від оджаку до оджаку. Тривога кличе всіх, хто здатний тримати меча в руках, і зводить у сотні, а сотні  -  в тисячу...

його за Широку ріку й спитає свого зрадливого вітпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, і тільки дратувала тою наївністю.

          -  Не треба було віддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, ніхто вже не поверне. Люд давно пішов на сарацинські торги, товар розібрали кметі та роди, очолювані кметями...

Бо е ще кметі в родах і є роди в племені. Доки вони з ханом, доти й хан почував під собою твердість, а відійдуть  -  і твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тоді буде з ним і з нею, коли похитнеться?

         Аж тепер увірувала, мабуть: і муж не бере її під захист...

Кметі, ба навіть ті з них, що були вірними, зреклися мене сьогодні і зреклися через тебе.

         -  О Небо!  -  простогнала й закрила вид свій руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, і плакала. ІІеіолисии, одначе жалісно і по-дитячому надривно...

Ліпше на передлітті, і то коли почала спадати в Дунаї вода, принесли звідтам жадані вісті: обрії лаштуються до поропрагіи.

         Усі полигшено зітхнули, а князьь Волот і поготів. Ратні тривогі, туринти про зимівлю в Тиверській землі неимолирно великої сили комонних лягли передусім па нього...

         Аби бодай чимось потішити слабого, зайшов і повідав про обрів.

          -  Світлий день настає для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай.

         Слабий довго відмовчувався, схоже, ніби й не чув, що йому кажуть...

         Тепер тверський князь і сим має клопотатися. А клопотів за такої оказії по бракує. І те тра, і друге тра, і десяте знов тра.

          -  Княже,  -  оповіщає котрийсь із вогнища...