Дмитро Мищенко
Синьоока  Тивер
Історичний роман

Частина ПЕРША  
ЗАКОНИ І ПОКОНИ
      
      В четверте літо своєї єдинодержавної влади імператор призначив Хільбудія воєначальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істр, наказавши стежити, аби варвари, що жили там, не переходили ріки...

..
      ПРОКОПІЙ. "ІСТОРІЯ ВІЙН"
      Ген за Дністром, над широкими долами землі Троянової, знялось і звеселило всіх щойно викупане в океан-морі сонце. Молоде і яснолике, здавалось, усміхалося довкружнім долам, вижатим нивам по долах, покликаному в путь чи до рала люду...

А хто ж із поселян усидить такого дня вдома? Одному треба збути витвори рук своїх, іншому придбати їх. Тому зараз уже не обійтися без берковців для зібраного на ниві жита, а тому - без поборшнів для чада, як і без черев'їв для себе, без свити для жони. Іншого гонить на торг потреба придбати сокиру, бо чекає не розчищена в лісі лядина; ще інший нишпоритиме по торжищу й шукатиме таке, що вдовольнить його і не опустошить калиту, рало...

Тільки й гомону, що спів пташок та плюскіт джерела.

      "Це там, біля ложа царівни", - догадувався Яровит. Поклав собі так: тут сила його нічого, мабуть, не варта; тут коли не перехитрить, то й не добуде води. Тож не поспішав. Ступить кілька ступенів, розглянеться - і знову йде, розглянеться - і йде...

      Надумався - і випростав спину, ступив назустріч своєму порятунку.

      Коли набрав води та зірвав золотий плід з найближчої до терема яблуні, відійшов на дозволену для вільного дихання відстань і там же, під першим, що захищало його від можливих свідків, деревом умився...

Згадав про зірване яблуко і з'їв його: хай буде такий, як є, хай не пристають більше злі уроки.

      "А що ж далі ? - замислився. - Маю дбати про повернення на землю? А так, маю, і все ж то потім. Найперше слід поїсти щось і перепочити".

      За їжею не було потреби ходити далеко - вона всюди, на кожнім дереві і на кожнім кущі...

Тому й князь був колись тобі побратимом, нині ж має остерігатися тебе й діяти так, як велять діяти потреби землі. Збагни це, воєводо, і повертай коней у город свій придунайський. Князь, сподіваюсь, не гонить тебе з нього.

      Вепр дивиться на нього скоса і мовчить...

Ба, даремні, мабуть, потуги. Чужкрай не такий простак, аби повірити в щирість скороспілого каяття.

      І те, і друге поривався сказати - дарма, усе видавалося дрібним і нікчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом і заходився скаржитися вголос на свої давні й невтихаючі болі...

      - Пиймо, Чужкраю, - запросив господаря. - Най тонуть вони, і журба наша, і недоля, в цім хмільнім напої. Більше нічим їх, клятих, не здолаєш. Присяйбіг, нічим!

      Пили день, пили й другий, а настав час їхати від Чужкрая, ще раз упевнився: цей ведмідькуватий волостелин і княжий стражник на обводах не пропив розуму, пам'ятає, що говорилося між ними, і чому говорилося...