ЧОГО НЕ ГОЇТЬ ОГОНЬ
      
ЧАСТИНА ПЕРША
      
                                                                Чого не гоять ліки - гоїть залізо,  
                                                                чого не гоїть залізо - гоїть огонь...

"ВОЛИНЬ"
      
І
      
      Вівторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Синє, широке, безхмарне, дуже спокійне, дуже лагідне небо і приємне, міцне, веселе сонце...

Всі бачили це лише десь там, далеко, як Львів, як Перемишль. Головною широкою вулицею в тому ж напрямку день і ніч з ревом, криком і лайкою текла безупинна ріка машин, людей і коней, на хідниках, на базарах, у всіх вулицях і завулках вирувало людьми.
      І враз той різкий, пронизливий, гострий, стихійний шум, той раптовий, напружений гуркіт, той гарячий свист, той зрив землі, той вибух вогню і та густа, масивна, під саме сонце, чорно-бура вируюча маса диму...

Це було товариство дуже відмінне від інших партизанських ватаг, ніхто з них не нюхав ніяких націоналізмів, ніхто не носив шапки-мазепинки, і кожний з них ледве був ознайомлений з синьо-жовтою барвою, що мала бути їх бойовою і політичною відзнакою.

      І брали вони життя інакше, ніж їхні колеги-"західняки", якось загальніше, якось, як вони казали, ширше, якось, може, легковажніше, не так пристрасно й не так драматично, дарма що кожний з них бував і на коні, і під конем, і не раз траплялося стояти їм, як то кажуть, на самому краєчку життя, яке було для них від самого народження вічною загрозою, ніби вони жили в якомусь гнізді роздратованих ос або отруйних гадів...

.. Шефом же штабу автоматично став Царенко, що хоч не був залізним, але вмів, як він казав, ставити діагнози, переводити аналізи і робити висновки.

      - Це, знаєте, - казав він своїм виразним, лінивим полтавським говором, - буде так: попервах німота накладе як слід кацапці...

..

      - От як я тобі покажу, який він мій, то забудеш, як і бабуня твоя звалась.

      Диспут кінчався, але кожний лишався при своєму.

      

      У той час, коли ліси сповнювалися рухом і гомоном, місто Рівне, наприклад, почало пустіти, ніби після посухи степ...

Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.

      - То виходить, що й Олена від Олени постав? - цікавився далі Терешко.

      - Постав, так, але з нею не спав - лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, - віддячився Олені Татяна...

      Татяна метнувся і відповів. І зчепилися. І пішли один одного обкладати, нагадуючи двох танцюючих ведмедів.

      - Сип, сип! - озвалися голоси збоку.

      - Лий, Олено, лий!

      - За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!

      - Ей, Олено, не піддавайся, держи фронт!

      - Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!

      По кількох хвилинах в Олени і Татяни з чола спливав піт, а з носа кров...

      Ти, Татяно, здається, позбавив Олену і так не дуже великого носа, що?

      - Нічого, командире, - байдуже озвався Олена. - До свадьби заросте!

      - Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу...