ГРИГІР ТЮТЮНИК

ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ

      Нас прийняли до училища разом: трьох Василів - Василя Силку, Василя Обору, Василя Кібкала - і мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен.
      Василів узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що малий...

.. А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся на одній нозі й вигукнув: - як лоша заіржав:
      - Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?!
      Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лише косоротився, і під оком сіпалося...

.. Краще б я не приходив додому.
      - Ну, що, Павлику? Що виходив? - спитала тітка Ялосовета, тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, що мені знову засіпалося під оком.
      - Не взяли. Малий, сказали, - ледве вимовив я: так у горлі лоскотало...

Лінійка загула, заколивалася: то задні ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.
      Директор говорив довго: про війну, про тяжкий рік, про велику надію держави на нас - трудові резерви. І закінчив так:
      - Замість трьохсот комбінезонів, що ми маємо одержати незабаром для всіх вас, до складу надійшло поки п'ятдесят...

      Так ми і ввійшли у село: Василь Силка у чорному, як танкіст, а ми троє в зеленому.
      
      Осінь того року була суха, як і літо, - ані дощинки. Земля на шляху порепалася, трава обабіч нього вигоріла - не трава, а руде прядівце; навіть деревій, нащо вже терплячий, і той поіржавів, поламався...

Вийшло рівно чотири тисячі п'ятсот кілометрів.
      Зразу ми потетеріли. Сиділи і дивилися один на одного мовчки. Тоді Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали після того перевдягання в училищі) підхопився на ноги і вигукнув - як лоша проіржав крізь широкі рідкі зуби...

Я завжди киваю у відповідь, що - бачу.

      - Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.

      - Ходімо.

      Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою - до верби, її спиляли ще до війни...

      - Коли б, під таким сукном... - кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає - заграю.

      На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички...

..

      - Це, якби не війна, ти була б уже в дев'ятому класі?

      - А ти?

      - Теж у дев'ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...

      - Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас...