ВІР
    
                                                 Гомін, гомін по діброві, туман поле покриває,
                                                 туман поле покриває, мати сина призиває:
                                                 - Вернись, синку, додомоньку,
                                                 змию тобі головоньку...

..

Українська народна пісня
І
    Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь - заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю...

Над річкою було дуже лунко, через те всі чули, і про кожну таку чвару знали на обох берегах.
    У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди-небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байба-рою, щоб не задавити котрогось...

    - Значить, вам, блудяги, мало того, що ви мене з хати під чисте небо викурюєте, так ви ще й на крадіжку пішли?

    Чорна борода його загрозливо заворушилася, із волохатих, сильних, голих по лікоть рук краплями стікала вода.

    - На яку крадіжку? - здивувався Тимко, потискуючи плечима...

З хати вибіг розпатланий господар, кричав, розмахуючи руками:

    - Пусти! Що ти робиш? Пусти!

    Але Тимко не чув того крику, волочив Охріма далі, тяжко сапаючи, лице його було озвірілим і страшним. За господарем вискочила донька, підбігши, схопила парубка за рукав, але Тимко так глянув на неї, що вона відсахнулася, як від вогню...

.. - і, не договоривши, поплентався до хати.

    Троянчани теж розійшлися до свого діла, але не дивилися один одному у вічі і не розмовляли між со-. бою.

    Увечері, коли навантажені вози рушили в дорогу, хутірська красуня догнала Тимка аж за цариною, сунула йому в руки щось тверде, замотане в чистеньку ганчірку, опустивши очі, сказала:

    - Чи ще приїдеш?

    - Не знаю...

    - Ну, ти йдеш чи ні? - палірувався Хома на таку Павлову кволість.

    - Явдохо, може, піди? Га?

    - О боже, він ще питає. Ви бачили отакого тюхтія? Люди біжать один поперед одного, аж падають, а він... Іди мені зараз же, бо як візьму кочергу, то тут тобі й вода освятиться...

Виліз звідтам у крейді, як мара.

    - О-о, о-о-о-о, - голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортів на Павлову спину.

    У колгоспному дворі - гамір і крик. Біля комор - вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену...

Як золото...

    Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.

    - Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? - уже не витримав Хома...