ПЛАТОН ВОРОНЬКО
КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА
Драматична поема
ДІЯ ПЕРША
      Дрімотна карпатська верховина. Вікові смереки та буки з двох боків підступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалині ще вищі шереги відрогів, які нагадують буремне море, що в пориві піднялося до самого неба і раптом закам'яніло...

І вицвілий кептар, і прочовгані постоли неначе зрослися з бабусею та з трухлявими колодами, з порепаним камінням. Старенька сидить нерухомо, печально вдивляючись у далечінь, ніби в минулі віки.
Бабуся.
Жахна пора упала на Карпати.
Вже нікуди й голівоньку сховати.
Від ворогів розлючених і хижих...

Темно-багряним світлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з загравами негаснучих пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульські села - за відрогами не видко.
Кажуть, партизани
З'явилися на нашій верховині.
Хто є такі?
Ізроду аж донині
Не чула я. Здається, як опришки...
Видать, тверді насипались горішки,
Що навіть ті, у кого зуби вовчі,
Ховаються у нори серед ночі,
Аби їх смілі вої не злапали,
А в партизанів, кажуть, самопали
Такі, що все лихеє спопеляють...

Вже й не говорить, слабшає дихання
Самі лиш очі пломенять, як свічі.
Гой-зіллячком його кропила тричі -
Безсилі тут усі горянські ліки.
Чого ж це люди наче ті каліки
Перед тупою смертною косою?
Умре твій брат - лиш ороси сльозою
Могилу свіжу і ступай додому.
А я б цьому синкові молодому
Своє життя віддать не пожаліла,
Але це виймеш серденька із тіла...

І татові Чугайсгер допоможе.
Ганя.
І татові?!
То вже ходім шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
У сні скажу, коли хто запитає.
Давай іти...

Бабуся.
Заснув, і серце вже рівніше б'ється.
Поклала я любисток біля серця,
Він освіжає кров - давно те знаю.
Це зілля треба рвати серед маю,
Під час грози... Агов, а де це діти?
Юрасю, Ганю, швидше в хату йдіте.
Не чути!.. Боже!..
Це ще мені лихо. Хіба жартують?..
Ні, повсюди тихо...

      Ледь пісня на хвилинку затихла, із провалля долинув придушений, далекий стогін.

      Перший партизан.

Мені почувся стогін у ярузі.

Командир застави.

Й мені здалось... Прислухаймося, друзі.

Немов і справді хтось невтішно плаче...

Перший партизан.

Що там реве?

Другий партизан.

Чи звірі, чи потоки, Не розберу.

Перший партизан.

Гей, де ви, командире?

Уже не чуть нічого з цього виру.

Третій партизан.

Й вірьовка враз послабшала.

Зірвався!..

Перший партизан.

Недобре щось. І я туди подамся...

Не рвіть, тягніть рівніше.

      На скелі з'являється командир з хлопчиком і дівчинкою на руках. Дівчинка, як видно, не пошкоджена, лише перелякана, а хлопчик без пам'яті чи, може, й мертвий. Його маленька голівка безсило схилилась на плече, подряпані ручки звисають додолу...