Едгар Аллан По

Золотий жук

Перекладач: Р. I. Доценко

Джерело: З книги:По Е. Золотий жук:- К.:Дніпро, 2001

Го-го! Він скаче, мов скажений:

Його тарантул укусив.

"УСІ ПОМИЛЯЮТЬСЯ"

Багато років тому я був заприятелював з таким собі містером Вільямом Леграном...

Рослинність на острові, як і можна було сподіватись, не багата і хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі і де стоїть кілька жалюгідних осель, в яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви й пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату пальму, але взагалі ввесь острів,- окрім цього західного мису та смуги кам'янистого білого берега, що лицем до моря,- покривають зарості пахучого мирту, такого любого англійським садівникам...

У нього було багато книжок, хоч заглядав до них він рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі та комахи. Його колекції комах позаздрив би навіть Свамердам. У цих мандрах Леграна звичайно супроводив старий негр на ім'я Джупітер...

- Вгору по найгрубшому суку, в оцей бік,- сказав Легран.

Джупітер не забарився виконати команду - лізти, очевидячки, було не важко. Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.

Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку...

Він таки збожеволів. Тільки як тепер приставити його додому? Поки я міркував над цим, Джупітер знову подав голос:

- Я боюся далі лізти, гілка геть струхла.

- Ти кажеш - струхла, Джупітере? - тремтячим голосом промовив Легран.

- Еге ж, маса, вона трухлява, як старий пеньок...

Він-бо страх важкий. Якби я його викинув, то вже ж гілляка не підломилася б під самим негром.

- Ах ти, пекельна прояво! - з видимою полегкістю закричав Легран.- Що це ти верзеш? Викинути жука! Спробуй-но тільки, я тобі в'язи скручу. Ти чуєш, Джупітере?

- Та вже ж чую, маса! Тільки пощо так шпетити бідного негра?

- Отже, слухай далі! Коли посунешся ще трохи вперед по цій гілляці, але так, щоб не впасти, і не випустиш жука, я подарую тобі срібного долара, тільки-но ти злізеш на землю...

- Але ж ви самі сказали,- втрутився я,- що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв'язок між човном та черепом, якщо цей самий череп хтось - бозна-хто і як - намалював уже після вашого жука?

- Власне, тут і починається таємниця...

Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли від мене пергамента й почали розглядати, як убіг Вовк, наш собака,- він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню...

За якийсь час, коли папір чи пергамент вихолоне, колір зникає, але знов стає видимий при нагріванні.

Тепер я почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси, ті, що ближчі до країв пергаменту, проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було, отже, ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно...