Фрідріх Дюрренматт

Суддя та його кат

Перекладач: Катерина Гловацька

Джерело: З книги: Дюрренматт Ф. Суддя та його кат: Романи. Повісті.- К.: Дніпро, 1989

Тванський поліцейський Кленін натрапив уранці третього листопада тисяча дев'ятсот сорок восьмого року на блакитний "мерседес", що стояв край дороги до Ламбуана - одного з тессенберзьких селищ - саме там, де вона виходить із лісу, що вкриває Тванську ущелину...

Кленін розчинив дверцята й по-батьківському поклав руку незнайомому на плече. Ту ж мить він збагнув, що водій мертвий. Куля пройшла йому крізь обидві скроні. Аж тепер Кленін помітив, що дверцята з правого боку прочинені. Крові в машині набігло небагато, і темно-сірий плащ на небіжчикові майже не забруднився...

Нарешті він надумав, що робити. Відсунувши мертвого вбік, на сусіднє з водієвим місце, він обережно посадовив мертве тіло й прив'язав його шкіряним ремінцем, якого знайшов у машині, а сам сів за кермо.

Двигун ніяк не заводився, та дорога до Твана йшла стрімко вниз, і Кленінові пощастило допровадити автомашину до "Ведмедів"...

Здавалося, це тривало годину, а насправді збігло лише кілька секунд. Ніхто не промовив ані слова, очі в них ніби скам'яніли. Тоді Берлах сів у машину до Тшанца, і той розтулив пальці, що тримали сховану зброю.

- Їдь далі, Тшанц,- байдужим голосом мовив Берлах.

Тшанц стенувся, зачувши, що старий звертається до нього на "ти", але відтоді комісар дотримувався цього завжди...

- Ще раз дякую тобі, Тшанц,- сказав він, тиснучи помічникові руку.- Може, й не треба про це казати, але ти врятував мені життя.

Він стояв і дивився на задні вогники машини, що швидко зникали вдалині.

- Тепер хай собі їде, як хоче!

Старий увійшов до свого незамкненого дому...

Берлах ішов у врочистому чорному вбранні - на десяту годину був призначений похорон Шміда. Він не міг не піти на похорон, і це, власне, зіпсувало старому настрій.

Фон Швенді з'явився відразу після восьмої, однак не до Берлаха, а до Лютца, якому Тшанц уже доповів про те, що сталося минулого вечора...

Мені завжди дух забиває, коли я навіч бачу живе втілення якогось загального поняття.

- А найдужче забиває дух, коли слухаєш письменника,- сухо відказав Берлах.

- Може, Гастман зробив людям більше добра, ніж ми разом, усі троє, що сидимо в цій немудрій кімнаті,- провадив далі письменник...

Зустріли одну, зустрінете й іншу.

- Це звучить як програма,- озвався старий.

- А що, хай буде й програма. Я можу уявити людину, Гастманове дзеркальне відображення, злочинця, для якого зло стало мораллю, філософією і який так само фанатично чинить зло, як інший з принципу чинить добро...

- Я маю до діла із справжнім Гастманом,- сказав нарешті старий.- Із чоловіком, що живе біля Ламлінгена у Тессенберзькій долині і влаштовує вечори, які коштували життя лейтенантові поліції. Я хотів би знати: той портрет, що ви допіру намалювали,- таки портрет Гастмана чи людини, що її створила ваша уява?

- Наша уява,- відказав письменник...