Генрі Лонгфелло

Люлька згоди. Із "Пісні про Гайявату"

Перекладач: О.Олесь

Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ - ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).- К.: "Навчальна книга", 2002.

На верхів'ї Скель Червоних,

Скель Великої Площини,

Там стояв Життя Владика,

Гітчі-Маніто могучий,

І з верхів'я Скель Червоних

Він до себе звав народи,

Звідусіль людей скликав він.

Від слідів його неслася

І тремтіла в сяйві ранку

Річка, падаючи з кручі

І займаючись мітлою.

І провів перстом Владика

Путь лучкову по долині

І сказав, провівши, річці:

"Ось тобі навік дорога".

Від червоного бескета

Одломив рукою камінь

І зліпив із нього люльку,

І оздобив візерунком.

А над річкою він вирвав

Очеретяну стеблину

І цибух зробив для люльки;

І червоною корою

Із лози набив він люльку,

І дихнув на ліс зелений.

І від подиху у лісі

Загойдались раптом віти

І, зустрівшись, зайнялися;

І на горах на високих

Запалив їм Люльку Згоди

Гітчі-Маніто могучий

На ознаку, що на раду

Всі народи він скликає.

Вився дим поволі, тихо

В сяйві сонячного ранку:

Спочатку - мов темна смужка,

Потім - наче синя пара,

Закруглявся у повітрі,

Як зимою ліс верхів'ям,

Сніжно-білими клубками

Плив все вгору, вище й вище,

І торкнувся врешті неба,

І розлився, розкотився

В сизих хвилях над землею.

Із долини Тавазента,

Із долини Вайомінга,

Із лісної Тоскалузи,

Від Скелястих Гір далеких,

Від озер Країни Снігу, -

Звідусіль усі народи

Дим угледіли на небі,

Дим, що йшов із Люльки Згоди.

І пророки всіх народів

Їм сказали: "То Поквана!

Сим далеким синім димом,

Що лозою в небі в'ється,

Що рукою наче кличе,

Гітчі-Маніто могучий

Зве до себе на пораду

Всіх людей, усі народи".

По річках, лугах збігались

І збиралися народи:

Йшли Чоктоси і Команчі,

Йшли Гурони і Мендени,

Делавери і Могоки,

Йшли Шошони і Омоги,

Пони йшли і Чорноногі,

Оджибуеї і Дакоти

До Великої Площини

Перед світлі Божі очі.

В зброях всі, в яскравих фарбах,

Як дерева в час осінній,

Наче ранок на світанні,

Всі зійшлись вони в долині

З ворожнечею у душах.

В їх очах - смертельний виклик,

В їх серцях - звіряча лютість,

Вікове бажання помсти -

Заповіт страшний від предків.

Але тихо і ласкаво

Подивився Милосердний,

Гітчі-Маніто могучий.

Наче батько, подивився

На дитячу ворожнечу

І простяг над ними руку,

Тінь руки простяг над ними,

Щоб серця їх заспокоїть,

Втихомирити їх душі.

І ясний величний голос,

Як поток, що з гір несеться,

Як поток, що пада в прірву,

Пролунав до всіх народів:

"Діти! Слухайте уважно

Мудре слово і пораду,

Що вам скаже, нерозумним,

Той, хто дав життя всім людям.

Дав я землю вам для ловів,

Дав вам води для рибальства,

Дав ведмедя і бізона,

Дав вам сарну і оленя.

Дав бобра вам і козарку,

Напустив я риби в ріки,

На болота - диких птахів, -

Що ж примушує вас нищить,

Убивать один другого?

Я стомивсь від ваших сварок,

Від незгод і суперечок,

Від кривавих війн народних,

Молитов про помсту люту...

Ваша сила тільки в згоді,

А безсилля - в ворожнечі!

Помиріться ж, мої діти,

Будьте друзями, братами!

І Пророк на землю прийде,

І покаже вам дорогу

До покути, до спасіння.

І ви мусите коритись

Всім його порадам мудрим.

І на зораному полі

Ралом праці і любові

Зійдуть квіти долі-щастя.

Діти! Слухайте Пророка,

Бо потонете у крові,

Бо пов'янете, як листя.

Окуніться ж ви в джерело,

Що сріблиться перед вами,

Змийте фарби, фарби бою,

Змийте з тіла плями крові,

Закопайте свою зброю,

Люльки висічіть з каміння,

Очерету наламайте

І, оздобивши їх пір'ям,

Запаліть собі на згоду

І живіть віки братами!"

Так сказав Життя Владика.

І покидали на землю

Вояки ганебну зброю,

Поскидали всі убрання

Із оленячої шкури

І до берега побігли

Змити фарби - плями бою.

Від слідів Творця лилася

Річка хвилею ясною,

Обмивала кров на тілі

І, обмивши, червоніла,

І, спускаючись все нижче,

З кров'ю змішана, зникала.

Змивши фарби, плями бою,

Вояки на берег вийшли

І у землю закопали

Свої палиці і зброю.

І дітей своїх Владика,

Гітчі-Маніто могучий,

Стрів усмішкою ясною.

Із червоного каміння

Всі зробили мовчки люльки,

Очерету наламали

І оздобили їх пір'ям,

І іти додому стали

В ту хвилину, як завіса

Темних хмар заколихалась

І у дверях світлих неба

Гітчі-Маніто сховався,

Оповитий білим димом,

Білим димом Люльки Згоди.