БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ
СЛОВО МАТЕРІ
      
      Якби ви знали, паничі...
      Тарас Шевченко
      
      Це оповідання я почув від одного пенсіонера...

Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопці, хоч і удавали, що ретельно читають підручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови дорослих.
      Новий гість довго сидів мовчки й лиш слухав інших, але, коли господиня сказала про слово матері, його очі дивно заграли, і він повернувся до вікна, за яким уже густішав присмерк раннього осіннього вечора й журно тріпотіло на деревах останнє листя...

І це, мабуть, тому, що читав він тільки одну книгу, яка була в нас у хаті і яку він знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар" Тараса Шевченка. Чи батькові не доводилось читати нічого іншого, чи, може, Шевченкова поезія, тяжке життя і сама непокірна постать бунтівничого Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар" був для батька все...

На розраду собі я тут же подумав: "Хай позаздрять тепер ті мої однокласники, що вважали мене нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого Кузьміна-Караваєва, тоді як Анемподист легко вмостився на передньому ослінчику насупроти нас.
      Рисаки рушили, і фаетон помчав...

..
      На що почув одразу ж схвальний відгук:
      - Це зо всього видно... Хвалю!
      Я густо почервонів, але тут у розмову вступив Анемподист, повідомляючи батька, що до міста приїхали на гастролі цирк Панкратова і малоросійська трупа Саксаганського...

Мені боязко було йти по лискучій паркетній підлозі, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на підлозі, і напружено остерігався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дріб'язок невідомого мені призначення, що - то в бронзі, то в мармурі, то в порцеляні-підступно попадався скрізь під мої руки...

      Нерідного свого батька
      Ще й сестру Ярину,-
      по мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:
      - А вам, Ваню, певно, дуже подобається це? Що крилося в її запитанні, я не встиг добрати, бо саме наближалось трагедійне розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне ствердження, - видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною...

Передо мною був на сцені не тільки Степан - колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений, він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, тільки миру і спокою, а нові - свої й чужі - пани вже готували для нього кріпацтво...

..
      Коли вдруге підняли завісу й на сцену вийшли, низько вклоняючись, Саксаганський з артистами, жар загального піднесення дійшов апогею. На сцену кидали квіти, хтось на гальорці так розчулився, що почав метати артистам великі антонівські яблука і мало не попав у підстрижену "ножиком" голову пристава, який стояв у першому ряді і настирливо махав комусь рукою за лаштунки...