БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ
СМЕРТЬ
      
За життя розплата тільки кров'ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
                        Василь Еллан...

..
      "Більшовик!" - це зовсім не те, що "комуніст". "Комуніст" - це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із "більшовиком", цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою термінологією, - на вістрях багнетів "ніс із півночі, з Росії, на Україну...

..
      Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів.
      На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з "одиницею" за диктант...

Це, власне, по-урядовому - дев'ята, а насправді, за сонячним рухом, - на шосту.

      Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола. Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід...

Він умисно йшов сонячною перією й по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і печаль.

      Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний невідомий світ видавались кращими...

.. Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі...

      Це є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття - і їх не буде... Це зрозуміло - вкриються новими будівлями руїни, людство не раз переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи...

      Але для чого ж вони в безкозирках? Це незрозуміле. Безкозирки давно вже одійшли в минуле, а проте - де я бачив цю картину?

      Грубо поголені голови, молодцювате вивалені очі і застиглі, кам'яні лікті рук, що підтримують рушниці на плечах...

Попівські золоті ряси, срібна портупея в пристава. Хто це такий, пристав? Ага - Слатін! Той самий Слатін, відомий ще з гімназії. А ось золоті гудзики на синьому мундирі й червоні стрічки орденів. Це, здається, Ханов? Що там кричить колишня тітка, що була за вихрестом-купцем? Для чого вона тут?

      - Спаси, Го-о-осподи, лю-уди твоя-а-а й благослови достоя-ание твое-е, побе-дьі благоверному...

. Тоді - відкіля його колишня тітка, що за вихрестом, і пристав Слатін? І чому тоді такі низенькі будинки, і що це за старий дерев'яний міст під вербами?.. Ах, ні. Це - не Київ, це - його повітове місто і ось праворуч унизу гнила річка, куди він викинув фізикового мікроскопа.

      Кость задкує назад, назад, він ступив уже, не обертаючись, на спорохнявілі дошки на мосту, а віддаль між ним і натовпом усе меншає, катастрофічне меншає...