На странице «Огнене коло» приводятся короткие отрывки произведения для ознакомления. Полное произведение можно скачать перейдя по соответствующей ссылке на файл. |
|
|
Іван Багряний
ОГНЕННЕ КОЛО
Ніхто більшої любови не мав над ту, як
хто власне життя покладе за друзів своїх.
НОВИЙ ЗАПОВІТ, Євангелія від св. Іоанна,
г. 15, 13
"Хлопці ж бо то хлопці,
як соколи!.."
З стрілецької пісні
I
Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста...
Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя... Замість хат і парканів - руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново... Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане...
Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший...
До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її ніби спить... теж забризкане кров'ю. Обоє як живі, ніби сплять,- смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться - чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі...
Стр. 1
Одна колона поривається на захід, а її не пускає та, що поривається на схід.
Петро миттю звівся, почепив "МПі" на шию, підхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чіпляючись за кущі, спіткаючися по вирвах і вибоїнах.
VII
Петрів здогад виявився вірним...
Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи.
В однім місці якийсь німецький високий чин кричав істерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко...
А ті йому радять "заткнути писок". Ніякої їхньої "української" дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. Та й які з них солдати?! Пхе! Вони "йдуть у бій"!?...
Стр. 9
Хвилини його почислені. Світ йому померк, і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Він маячить, лежачи на траві, й оточений близькими друзями... Він бачить своє дитинство. Він розмовляє з батьком. Він пропонує батькові погасити воду, що чомусь загорілася, та й сідати обідати. Він тягне тихим, благальним голосом:
- Може б, ми вже обідали, тату?!
Тягуча павза...
Він увесь в іншому світі.
Може б, ми вже обідали, тату?
Ось сільська церковця...
Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип, піднявши в небо два стовпи диму,- один стовп білий, а один чорний. Білий стовп диму з дзвіниці, а чорний з даху самої церкви...
Вони вклякнули й так стояли навколішках, молитовне згорбившись і склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. І вони вірили в заступництво, вони вірили в неспалимість цього місця. І та їхня віра була така велика, така безмежна, що коли навіть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки...
Стр. 19
|