ГРОЗОВИЙ РАНОК

І
      Потомлені коні зупинилися біля корчми, що причаїлася під крутим горбом на березі річки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зіскочивши з передка, став обтрушувати зі свитки пилюгу. З брички, критої халабудою, почувся грубий голос:
      - Гей, шинкарко, гостей зустрічай!
      Двері корчми заскиглили, мов немазаний віз...

      - Давай, шинкарко, і за цей чобіт горілки!
      Крізь розбиту шибку шинкарка подала жбан горілки.
      - Пий, Микито, бо чоботарі сьогодні гуляють, пропивають останнє, щоб завтра легко було у далекій дорозі...

..
      - Та то ж такі мундирчики носять фертики, що сидять біля паперів у полтавському магістраті, - додав другий. - Але цей не схожий на них... І сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очі добрі, не злі... Воно щось таке...
      - То домашнього навчателя найняв Сухопень...

      - То даваймо брататися, славні лицарі Задунайської Січі!

      - Запрошуємо до наших куренів.

      - Вирушаймо, братове!

      Іван Петрович наказав гінцеві повернутися до штабу, повідомити про місце зустрічі з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж місці чекати нових повідомлень...

Хвилі закружляли чорним гайворонням, піною билися об човен і котили пісню широку, як Дунай. Здавалося, що нема такої сили, перед якою могла б зупинитися людина з рідною піснею у своєму серці, з почуттям вірного побратимства.

      Червонясті відблиски заходу обливали гребців, і вони здавалися казковими героями, виплеканими в мріях поета про сміливих троянців, що завжди у хвилини душевної тривоги з'являлися до нього в гості...

Доладна книга. Наче про наші мандри та пригоди описано.

      Іван Петрович, здивований такою розмовою, скромно відповів:

      - Якщо не цураєтесь Івана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу... Та не закінчив ще її...

Тому я з більшою охотою граю ролі в п'єсах Лопе де Вега, Шекспіра, Мольєра. Там більше життєвої правди, оптимізму.

      В роздумах актора-кріпака Іван Петрович відчував свіжий голос, в якому артистичність сполучалася з народними поняттями краси.

      - Хочеться до цього ще додати...

На порозі зустрічав Семен, стурбовано звертався:

      - Так довго забарилися. Такі задумливі... Чи не закохалися часом у кого?

      - Так, закохався...

      - А хто ж вона,та краля?

      - Така, що не дає спокою ні вдень ні вночі, бо хвилює серце і тривожить душу...

Очевидно, так треба і назвати задуману п'єсу - "Наталка Полтавка".

      Вранці, коли Семен зайшов у кімнату, Іван Петрович сказав:

      - Ти запитував, як звати її?

      - Так, запитував... Не можна закохуватись, не знаючи ім'я...