ПІСНЮ СНУЄ ЧЕРЕМОШ
повість
      
      "Осип-Юрій Федькович - се, безперечно, одна з найоригінальніших фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого"...

     Шумить, нуртує і піниться він, як оскаженілий, розпорошує дрібні бризки, б'ючись об каміння, нестримним плином перекочує через холодні брили, несамовито виривається з тісних скелястих лещат і повільним розливом заповнює низовини, обрамлені ошатною габою густолистої калини...

А коли доля закине буковинця десь далеко від Карпат, то довго в його душі дзвенітиме зваблива симфонія рідної ріки. Розповість він про неї і внукам своїм, а може, й проспіває коломийку, пригадуючи, як на затишному березі позбираються легіні, -
     Озмуть свої трембіточки
     Та й затрембітають...

     - Доведеться сповістити батька. З Адальбертом Гординським ми давні приятелі.

     Затамувавши невдоволення, землемір продовжував користуватися допомогою помічника, навмисне доручаючи йому найтяжчу роботу.

     Якось довелося обміряти маєток...

Кількість їх зростала. Дехто тримав вила або косу.

     Чунтуляк не зважав, наказав Осипу креслити план. Той не включив ділянку, яку не давали вимірювати селяни.

     - Я наказую поповнити план! - розлючено вимагав Чунтуляк.

     - То буде беззаконня! - заперечив Осип...

     Селяни замовкли, спостерігаючи за землемірами. Чунтуляк розгубився, ступив крок до Осипа.

     - Оце так? - аж здригнулися його вуста.

     - Так, і не інакше, - Осип пішов. Сторонились молдавани, даючи йому дорогу. Старий селянин піймав руку Осипа, потиснув її...

     Крилатими помислами сягав далеких обріїв часу. Вірив, що впадуть імперії - тюрми народів, підтримувані багнетами тиранів, диктаторів, владарів-пройдисвітів. Повстануть народи, принесуть на вівтар вселюдськості скарби своєї душі. Може, і в горьованому жовнірському слові поневоленого буковинця знайде хтось ще неспопелілі іскри, може, нахилить він голову і скаже дітям своїм: "Він правду любив"...

..

     Розповідь про поневіряння новобранчика-гуцула, якого рекрутчина одірвала від родини й призвела до загибелі, доповнюється болісними звертаннями:

     Чого нам тривати, панове молодці,

     Коли наша воля в поганих руках!

     Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,

     В кровавій пускають по десять роках...

"Нивою" він назвав свій вірш, написаний у казармі.

     Доки маю світом нудить,

     Доки маю люде гудить,

     Доки маю дожидати,

     Заки Галич зможе встати?

     Лише сам я рано встану,

     А оповівшись щиро богу,

     Займу воли круторогі,

     Зорю гори та й долину,

     Зорю свою Буковину,

     Як наш Тарас, як мій тато

     Научив мене орати;

     І віру, любов, надію

     Буковинов скрізь посію...