ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА
    КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА
      
Казка
      
      Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.
      Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
      - Гиворе! - сказав Петро своєму коню. - Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.
      Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.
      Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно.
      Татари помітили Гивора і закричали:
      - Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече!
      Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.
      Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.
      Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:
      - Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!
      Татари позіскакували з коней і випили кумису.
      Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.
      Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.
      Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.
      Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.
      - Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! - говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.
      Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав:
      "Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло".
      - Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.
      "От", - думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.
      "От, - думав собі Петро, - хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити".
      А татари? Татари поморились та позамерзали.
      Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.
      - Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне - тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає - ми трохи поспимо.
      Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.
      Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.
      Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига.
      Раз ніч - і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти?
      І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро - лап! - нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.
      - От і тварюка! - вилаяв окуня Петро.- Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке - зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля...
      Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.
      - Тепер буду добиратись до своїх задніх, - сказав собі кінь Петра Мамариги.
      Та як Гивор не вигинав шиї - до своїх задніх ніг він дістатись не міг.
      - Що робити?
      А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.
      - Повмирали, - сказав їм Гивор, - навіть забули крикнути...
      - Гиворе, це ти чи хто? - спитали козаки.
      - Я, - сказав Гивор. - Козак мій, Петро Самійлович
      Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.
      - Діло звісне, - сказали козаки. - То що?
      - А те, що на озері вже хвиль не стає.
      - Тепер чи коли?
      - Тепер.
      - Тоді по конях, - сказали козаки.
      Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.