ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА
ПЕРВІНКА
  
      Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев - купи цегли, та глини, та уламків.
      Миколка біг далі.
      На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;
      в який його бік тепер?
      Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців...

      Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
      Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці...

      Миколка кинувся тікати.
      Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став - ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
      Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк...

      - Ти що, приблудо,- гукнув до собаки Миколка,- ув'язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.
      Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою - колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!
      Собака вискочив на пагорб і зупинився...

      - Перестань гавкати,- сказав Миколка собаці.- Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !
      Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем...

.. А були й по чотириста!
      - Ну то чого ж,- сказав дід.- Тоді вона, може, цих грошей і стоїть... Ходім додому, там мати місця собі не знайде.
      - Батька часом нема?
      - Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,- сказав дід...

      Гілку її розчахнула гармата, 1 Миколка намісив глини, замастив яблуні рану, стулив гілку докупи, обв'язав старим мішком і пішов подивитися, як там груші.
      Біля груш було чомусь холодніше. Біля них якось завжди не так, як біля інших дерев...

На ній була тьма-тьмуща гнізд, часом більше гнізд, ніж самих груш, і коли влітку з тих гнізд птиці подавали свій голос, то до неї хоч не підходь. Здавалося, Сива груша співає сама, аж страшно!
      Миколка підійшов до груші-ладанки. Груші-ладанки пахнуть трохи медом, і хвостики у них довгі і прямі...

      Миколка попідгрібав під сагачками листя і надколупнув нігтем гілочку-сік!.. Груші-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвісти, бо хоч горобці й порозпускали хвости та крила, але не треба поспішати з цвітінням. Бо зацвітеш, а тут мороз! Отоді й спробуй зацвісти вдруге...