Джордж Байрон

Дон Жуан (пісня 17)

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1

Світ - дім для сиріт. І найбільше в ньому тих,

що росли з дитинства в самоті.

(Хоча самотній дуб побіля дому завжди росте розлогішим за ті,

що в присмерку тісняться лісовому.)

Є сироти ще й іншої статті:

Батьків хоч не забрала в них могила,

однак без ласки доля їх лишила.

2

Ще й інші є одинаки. Це завше

тяжкий випадок; та либонь про них

і приказка існує не нова вже:

"Одиначок - мазунчик або псих".

Адже відомо, ласки передавши,

батьки дітей виховують таких, котрі,

немов сирітка та остання, лишаються всуціль без виховання.

3

Коли про сиріт зрідка ми говорим,

то уявляєм бідних дітлахів,

яких женуть вітри життєвим морем -

на них фортуна вилила свій гнів.

У школах звуть їх мулами, тож горем

ми їхнім живемо споконвіків.

Хоч глянувши, які у кого діти,

заможних сиріт варто пожаліти.

4

Покластися на себе їм до скону

не дозволяють ще й опікуни.

До того ж, під егідою закону

живуть, біди не знаючи, вони.

А там, сльозу ковтаючи солону, самі колись побачать з далини,

Як і від них втечуть, немов від квочки,

з яєць качиних висиджені дочки.

5

Є аргументи прості, та лукаві

проти людей, що кажуть щось нове:

"Якщо ти правий, значить, всі не праві".

Та протилежні докази, сливе,

Частіше чути, коли йдеться в справі,

що більшість зачіпає за живе:

"Ти помилився, отже, правий кожний",-

здіймають дурні галас переможний.

6

Дискутувати, кажучи між нами,

я дав би право всім, як і собі -

нехай сучасність чубиться з літами

минулими... Нехай у боротьбі

лягає і на подушку з голками

в надії марній, що голки тупі.

І парадокса видиво туманне,

як свідчить Лютер, істиною стане.

7

Він розквитався з відьмами, а згодом

усі таїнства скоротив до двох.

Та сук, що править чоловічим родом,

пригнічуючи хижо багатьох,

а всіх підряд тримаючи під сподом,

він не спалив, мов той чортополох.

До того, що минула їх могила,

гуманність Метью Хейла спричинила.

8

Навіки місце сонця вогняного

зафіксував великий Галілей:

"Земля,-прорік він,-крутиться круг нього".

Його на сміх зняли серед людей,

в тюрму замкнули майже неживого,

щоб диких не висловлював ідей.

Що він був правий, всім відоме нині,-

це бідолаху тішить в домовині.

9

Сократ і Локк, і Піфагор... чимало

заповнити б я аркушів зумів

людьми, яких занудами вважало

невдячне людство протягом віків.

Могутній розум гострий, наче жало,

він зносить кпини, осуди і гнів,

бо певен, що настане, хоч і згодом,

пора і визнанням, і нагородам.

10

Коли ж людина-велетень терпляча,

то мали б ще терплячішими буть

людці малі... У мене ж інша вдача -

і жовчний я, і в'їдливий мабуть,

Дмухне вітрець - і вже терпцю нестача,-

ось в чому гіркоти моєї суть.

Я нечутливим стати до побоїв

хотів би, але вміння не засвоїв.

11

Впокорений, хоч і не злий неначе,

я стриманий і витриманий теж,

поводитись умію і терпляче,

щоб часом не переступити меж.

Коли ж, буває, лють в душі проскаче,

мій, мов Гераклів, гнів без узбереж.

Виходить, як упевнився я нині,

є не одна, а кілька душ в людині.

12

Залишився Жуан в останній пісні

вночі і при обставинах таких,

що риси вдачі і шляхетні й грізні

було не важко виявити в них.

Тут варіанти можуть бути різні,

та я змовкаю, взявши передих.

Хіба що крадькома якась чаклунка

дасть хабара у формі поцілунка.

13

Хай тема ця незайманою буде...

Сніданок вранці, тости запашні

І чай - від них не дінешся нікуди.

Довкола столу всі, чиє мені

походження, багатство та споруди

не раз уже вдаряли по струні.

Прийшла й графиня в сукні бездоганній.

За мить ввійшов Жуан - уже останній.

14

Що краще стріти - тінь на самотині

чи привид у самотності нічній?

На щось таке Жуан був схожий нині -

неначе з кимсь із них провадив бій.

Це очі всіх звернути до графині

спонукало і дивне щось у ній помітити...

Тремтлива та безсила,

вона, здавалось, марила чи снила...