Джордж Байрон

Мазепа

Поема

З англійської Джордж-Ноель Байрон

І.

В жахливий день біля Полтави

Од шведів щастя утекло.

Навкруг порубане, криваве

Все військо Кардове лягло,

Військова міць, воєнна слава.

Така ж, як ми, її раби, -

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви...

І в пущі, в темній глушині,

Де навкруги ворожі чати

Вже розвели свої вогні,

Прийшлося Карлу ночувати.

Чи ж це ті лаври, той вінок

Воєнної потуги й слави,

Що забирав останній сок

З народів шведської держави?

Мов неживого під сосну

Поклали короля до сну...

Гетьман - похмурий і старий

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Послав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть,

А то журився довгий час,

Що змучений скакун не пас

В нічній росі траву-отаву...

Вони пекельний жарт зі мною

Собі зіграли того дня,

Як віддали мене на волю

Палкого, дикого коня,

Прип'явши туго ремінцями

До вкритих піною боків...

Та потім я і їм тим самим

Пекельним жартом відповів.

За все приходить час відплати, -

Зумій лиш час підстерегти!

Ніхто не зможе утікати,

Як серце месника завзяте

Шукає засобів до мсти...

.. Вітру лет

На мене набігав з риданням, -

Я б відповів йому зітханням,

Та швидко мчали ми вперед,

Що ні зітхати, ні благати...

По кінській гриві пелехатій

Поллявся мій холодний піт,

Немов дощу краплиста злива.

А він скажено, полохливо

Сопе і мчить далеко в світ...

XII.

Вже ось до ліса ми добрались...

Це був безкраїй, дикий праліс

Кремезних вікових дерев,

Що вже не гнув їх вітру рев.

Лиш хмиз обламував з дубів.

З сибірських вибігши степів.

Старі дуби росли там рідко.

Та буйно слався поміж них

Густий зелений чагарник...

Бо тим, що вже дізнали всього,

Що є прекрасного й нового,

Вже кидати нічого тут, -

Нових утіх вони не ждуть!

За чим на світі пожалкує,

Хто все вже звідав на землі?

Хіба крім смерті, що її,

Чи були добрі ми, чи злі,

Уява різно нам малює.

Кінця всіх мук чекає страдник,

А друг його - спокійна смерть,

В очах, що повні болю вщерть,

З'являється, як злодій, зрадник

І нагороду відбирає -

Як деревце в небеснім раї...

..

Туманні очі смерті ждуть -

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв, і сів,

І знову далі полетів,

І знов сідав - щоразу ближче...

..

Що серце й жили похололи -

Вже іскор у мізку нема -

Важке зітхання... гострі болі...

Ще стогін - і... нарешті тьма.

XIX

Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце

Людське схилялося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

Невже ж це я лежу в покою?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?

Тут я свої примкнув на хвилю,

Бо сумнівався ще, чи я

Очуняв дійсно з забуття...