Федеріко Гарсія Лорка

Поезії

Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ

ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК

Гвадалквівір тече-в'ється

між олив та помаранчів,

а дві річки, що в Гранаді,

із снігу в поля гречані...

Ой де ділось,

де поділося кохання?

Неси в море, Андалузіє,

цвіту й овочу улов!

Ой де ділась,

де поділася любов?

ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ

КРАЄВИД

Поле оливами

густо сивіє -

глянь, то розгорнеться,

то згорнеться віяло...

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання.

А-ой, гітаро!

У серці п'ять ножів

одним ударом!

КРИК

Од гори

і до гори

еліптичний лине крик.

З оливного гаю

чорна райдуга-дуга

у блакитній ночі...

..

Як зачув її, схопився

вітер, левень незборимий.

Нагий святий Христофор,

богославець юродивий,

на циганку поглядає,

гра на гайді невидимій:

"Дівчино, моя лелітко,

дай піднять твою хламидку,

розкрий перстам моїм древнім

твого лона лазур-квітку!"

*

Кида бубон Милоданка

і тіка - стояти ні з ким...

Вже англієць Милоданці

молока налив - на, випий! -

підніс чарку ялівцівки,

та вона не хоче пити.

Плачучи, оповідає,

що мусила натерпіться,

а на даху лютий вітер

рве зубами черепицю.

БІЙКА

У яру блищать навахи,

альбасетські, гостролезі,

грають у крові ворожій,

ніби щуки-риби в плесі...

"Ех, жандарми, це ви дармо,

так із правіку ведеться...

Лягло четверо римлян

і п'ятеро карфагенців".

*

П'яний фігами і гамом,

причвалав гарячий вечір,

впав зомлілий, непритомний

на різані ноги й плечі.

Чорні янголи літали

при заході над землею,

у них довгі, буйні коси,

серця з мира і єлею...

В патронташах шарудять

безсмертники світанкові.

Їдуть, їдуть по два в ряд,

одкидають тіні строгі.

Для них небо - то вітрина,

де виблискують остроги.

*

Необачне сонне місто

двері множило нарозтвір,

як нагрянули жандарми -

некликані лихі гості...

Настирливі карабіни,

знай, дірявлять шатро ночі.

Божа мати циганчатам

кладе зоряні примочки.

А жандарми сунуть, сунуть,

сіють полумінь довкола,

в огні шквариться живцем

фантазія юна й гола.

Онде Роза Камборівна

сидить, стогне на порозі,

її груди одрубані

перед нею на підносі...

Мінервине середгір'я

випручує віття голе,

вода нависом золотить

строгі скелі гострочолі.

Ніч лежача і ледача

зорі мружила безносі;

щоб світанок розступився,

провалилась би вже досі.

Де-де чулися блюзнірства,

гребінь їх гукав червоний.

Діва праведна стогнала,

аж кришталь крушив той стогін...