Вільям Шекспір

29 сонет

Зневажений і долею, й людьми,

Плачем тривожу небеса даремне,

Становище відреченого темне

Клянучи, обмиваюся слізьми.

Надіями багатшим прагну буть,

Мінятись долею готовий з тими,

Хто друзями оточений палкими,

Кому лягла в мистецтві краща путь.

Тоді, згадавши раптом я про тебе,

Картаю сам себе за слабість ту.

Від хмурої землі у висоту

Я гімн, як жайворон, несу до неба.

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.