|
На странице «Княжа гора» приводятся короткие отрывки произведения для ознакомления. Полное произведение можно скачать перейдя по соответствующей ссылке на файл. |
|
|
Княжа гора (Гуцало Євген)
Фрагменты текста.
ЄВГЕН ГУЦАЛО
КНЯЖА ГОРА
повість
Зоддалеки гора Княжа - як бурий ведмідь превеликий, що розлігся на березі ріки. Пливучи в човні по ріці, поволеньки наближаєшся до цього сонного горбатого ведмедя, котрий передні волохаті лапи витягнув низькими кручами ген-ген уперед, поклавши на них довгу морду...
Тепер пливеш повз Княжу гору - й не видно ведмедя, й не страшно його заснулої звіриної сили, вже твою душу опанував одухотворений, легкий і чистий простір величної ріки, що в якомусь пісенно-музичному екстазі струмить і стелить то зелені, то сині хвилі води, й ця серпанком повита ріка - попереду нескінченна, обрієм не обмежена, бо отам он на млистому овиді вона видимо переливається за поріг обрію, й ти пливеш по її пісенно-музичній течії, що взяла тебе під свою незбориму владу, не можеш вивільнитись від неї - та й не маєш такої душевної потреби, вже не відчуваєш часу й простору, бо вони не те що зникли, а розчинились у тобі, й ти розчинився в них, ставши їхньою невід'ємною часткою, творячи з ними єдину сутність, ставши матерією цієї незнищенної вічної ріки, яка несе тебе, й гори Княжої, що не зникає, а тільки постає все в нових і нових своїх відмінах...
Під кущистими бровами очі в старого сиділи так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болоті, лиш лукаві іскорки-бульбашки спливали з їхньої карої глибини. В руці піднісши для показу надутий шкіряний капшук із грішми, дід Гордій голосом співочим, як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав їх у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з яким уже десяток літ ходив на рибу, а кошелю зносу не було...
Стр. 1
Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистій стежці, яку рушником простелена між бузини, гаптованої гронами недоспілих ягід, уже за бузиною - горішина й терен кущаться, уже глід і калина тут хороводять, уже дикі черешні і дикі яблуні, й чим тут тільки не пахне! Пахощі густішають, дурманять, забивають памороки, й душа від них завмирає, п'яніє, хмеліє, і хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило...
Стежка в'ється попід крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалі глибшає, западає в півморок, який густішає иа дні урвища, й коли на схилі лунає передзвін птахів, тз з глухомані урвища лиш чуються шерехи-зітхання, наче там зітхають чиїсь заблукані душі. Й далі більше денне світло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й ліс на схилі гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, перші краплі розбиваються об густе листя, потім більші краплі твердими горішками провалюються крізь листя, - й раптом рясна злива рушиться на землю...
Бо й справді, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землі у небо, єднаючи землю та небо корінням та гіллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця і шелестом листя, зеленою піснею зодягнених у капелюшки жолудів і краплистою піснею, що проросла з уст, що невідомо де й закінчилась - чи в твоїй душі, чи в душі дуба, які немов стали однією душею, а вона ж бо ще й є душею Княжої гори!...
Стр. 4
Гнідко, це за нами погоня, щоб кістки наші оббілувати, щоб наші очі видзьобати. Й коли хижі птахи вже мало на плечі твої не сідали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнідко знову опинився в печері-чернері, вузькій та похмурій, з глеюватими слизькими стінами, кінь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркітливій воді, дедалі темнішало, наче тут лише вгадувалося світло деревних світляків, і ти боявся, що в цій темряві Гнідко зникне так само зненацька, як і появився, знову пропаде в моторошних нетриськах під Княжою горою, й знову дід Гордій ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргіо й марно...
Після сну голова крутиться, а тому й ранкове повітря крутиться, наче його вітром гойдає, наче й тебе разом із подвір'ям гойдає. В тій хитавиці добігаєш до діда Гордія, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.
- Діду, ходімо! - чомусь кричиш ти, начебто дід у якійсь далечині, а ти намагаєшся докричатись до нього...
Розглядається по хліву, підбирає біля жолоба кинуті вила-згрелі й ставить до стіни.
- Нічого не бачу, - бубонить.
- А кінь! - кричиш із-за порога та й ступаєш у хлів. - А кінь Гнідко?
- Який кінь Гнідко?
- А-а...
Стр. 8
|
|
Новинки библиотеки RSS
|
|