ЄВГЕН ГУЦАЛО
      МЕРТВА ЗОНА
      
      повість
      
      
      Півень насторожено витягнув шию...

Гарної пісні не вийшло, і півень зніяковіло забулькав горлом.
      Прислухався - чи ніхто не відповість. Адже звик, що завжди саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній, потім перегук лунає з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників...

      
      - Мамо!
      Її наче що в груди штрикнуло. Легко зіскочила з лежанки на холодну глиняну долівку. Ось тут, на тапчані, завжди спала Галя. Вчулося чи справді?.. Пошастала рукою - нікого. Подушка незім'ята й вогкувата, і рядно не зжужмане...

Сів на лавку, роздумував. Проте відчував, що не все ще зробив, що не все заховав. Ось ця лавка і стіл. Згорять, а де він потім дістане? Це ж тепер таке врем'я, що все палять і трощать, - тим більше треба берегти. Узяв сокиру й почав розбивати стіл. Повитягував ніжки, а тоді й дошки повідокремлював. Вийшов надвір, попід хатою шасть у садок, а тут уже й під сніг застромив...

..

      Вільгота тупнув спересердя ногою об долівку. Та якби змога, то він би цю хату на край світу заніс, та він цю хату й не ставив би тут ніколи, - якби ж то знаття! Кому-кому, а собі вже підстелив би...

      - Значить, так, - сказав...

Бо так берегли її, так ховалися з нею, а може пропасти... Це якби подумати...

      - Думай чи не думай, а багато не надумаєш. Треба щось робити - то найліпше думання...

      

      Босі й голі оті Чернеги, а живуть весело...

.. про що?

      Відчув, що вгрузає в долівку.

      - А хіба...

      - Ти вже хочеш її закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги твоєї не було!

      - Галю...

То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усіма. Попереду - худоби кількоро хвостів, за нею кількоро дівчат, яких із печі постягували, зі схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гурті, а потім кинув мішок об дорогу, сам біля нього опустився, - не піду, мовляв, далі, бо на чому ж це я піду? Метнулись до нього, хотіли прикладами підняти, то котрийсь із поліцаїв підкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши...

З гурту його помітили, мадяри позупинялись і реготали, за животи беручись. Свої також не могли втриматися од сміху - ніколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним.

      - А корову мою... віддайте! - крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мішком...