ЧОТИРИ БРОДИ
    
   Ой думай, думай
   Чи перепливеш Дунай
   Народ
    
    
   Максиму Тадейовичу Рильскому - моєму доброму навчителю і старшому другові
    
   ЧАСТИНА ПЕРША
    
   І
    
   За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман...

Це давнина, це наша гірка, немов полин, давнина, її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах.
   Але й досі в хатах-білянках, що підсніжниками зійшли на долонях узлісь і степів, печаляться матері котовців і червоних козаків; і досі в накупаних сонцем і грозами полях з-під серпа і сльози поглядають матері на приімлені шляхи, по яких пролетіли та й залетіли в югу історії коники-коні...

.
   Послухав би ці роздуми цинік типу Магазаника, загелготів би гусаїюм:
   - Ге-ге-ге, нащо мені отой романтики чад, коли краще срібний карбованець у кишені чи півлітра на столі.
   Цьому нечестивцю і тридцять срібляників по обтяжать ні кишоні, ні совісті... Та що це я в таку піч про казна-що? Чи це з болота нечиста сила налягає?
   З пшеничного поля Данило поглянув на той обшир, який густіше проростав туманом та й зникав у тумані...

   І вона колись у сні чи пе в сні клонила голову судженому на груди, а Стахові вже клонила з жалю до нього, та він, мабуть, і не догадувався про це. А як до нього потяглися діти! От тільки жаль" що пе повів їх до тієї черешні, яка родить кетяги ягід. Миколка й досі згадує про неї.

   Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хаті схлипнула крізь сон, як схлипує немовля...

Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хіба що одну душу? Так і її встигли обікрасти. А невідомий увійшов у тінь, потім з'явився перед дверима, підвів руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою дійшов до причілкового вікна, сів на призьбу й провів долонею по чолу, як проводять люди після важкої праці...

   - Оксано... Оксаночко!

   - Сташе... Прийшов?

   - Прийшов, - і через ворітця охопив її руками.

   - Оксано!

   І вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навіть присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що і в ній стрепенулася не тільки жіноча жалість...

Якесь чортовиппя?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще ступив крок, другий до стіни і, нарешті, збагнув: це ж мальовані соняшники виходили з стіни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити руки його рідної тітки. Як тільки вона прийме його? І добиватись чи не добиватись до неї, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зібрала кольори з усієї землі? Та куди ж йому подітись тепер, коли вже скоро й дніти почне? Данило нерішуче постояв під захистом мальованих соняшників, нерішуче постукав у вікно і, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю...

На стіні недалеко від покуття в рамках з втемнілої осики красувався тітчин малюнок: на лісовій галявині гінко, по-лелечи підвелася копичка сіна, а неподалік од неї на сіножаті з косою і граблями стояли журавель і журавка.

   Древлянський наївний світ зворушливо дивився на людину віщими очима птиць і спокоєм літа...

   - Оце ж, тіточко, і я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.

   - Тебе?! - зойкнула, не повірила жінка. - Не жартуй так страшно. Невже це правда?

   - Як чуєте. От і пішов я зі свого села, сам не знаючи куди.

   - Добре зробив, що до мене прибився...