ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...
    
Моїм батькам - Ганнi Iванiвнi
й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою
    
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
    Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв...

Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця...

I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...
    "Так-так-так", -  притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так"^
    За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
    - От i принесли нам лебедi на крилах життя, -  говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi...

Пани i свинi полюбляють їх, -  засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.

    - Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? - посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : - Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi...

    - А не заблудиш, сину?

    - Я ж казав, що дорогу знаю.

    - I звiдки це знаття? - дивується мати. -  Я сама, надiйсь, не трапила б туди.

    - Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, -  кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах...

I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...

    - В пiсний день не можна.

    -А я вже сьогоднi скоромину їв.

    - Осквернив себе м'ясоїдженням? - погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.

    - Осквернив, -  смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого...

    - I яка на смак вона? - обережно допитується чоловiк.

    - Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:

    - I де ж ви її доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi...

    Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:

    - Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху, не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн, завзятий, веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня розкидати по нiй сонячну щедроту душi...