Велика рідня
(роман-хроніка)
                                                         Роботящим умам,
                                                         Роботящим рукам
                                                         Перелоги орать
                                                         Думать, сіять, не ждать
                                                         І посіяне жать
                                                         Роботящим рукам
                                                                    Т...

Невсипущим жіночим болем защеміло серце, що в кожній небезпеці бачить свого чоловіка, своїх рідних та кревних і не знати кого і всіх просить, щоб оберігала їх доля від нещастя.
      Дивно: скільки років минуло з того часу, як уперше невміло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофій, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дівочи любила, по-дівочи вболівала за своїм чоловіком, хоча на людях ніколи, навіть словом, не виказувала своїх почуттів...

      - Скучила, Тимофію, за тобою. Так скучила, ніби ти тільки з германської повернувся.
      - Чудно, - зверхньо погляне на неї. І по звичці задумається, пірне в свої турботи.
      Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні...

І мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термінами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрібніші слова, міркуючи, що можна розповісти Варивонові, аби той передав яку новину Григорієві Шевчику.

      Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, і слово почало падати мляво, обережно...

- Всього-на-всього кілька зернин. Бережу їх, як зіницю ока.

      - Дайте хоч одним оком поглянути на них, - стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнів.

      - Вони десь у Юрія, синка мого, а він саме поїхав на курси...

      - Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези.

      - Гречку? - насторожився і зацікавився. - А де вона?

      - Дома. Я з лікарні.

      - Дома? - недовірливо поглянув на Дмитра...

      - А ще що?

      - З нас і цього досить.

      - Чуєш, які? Вони героїчно відсиджуються і харчі переводять. Це, прямо тобі виходить, як у ледачого молотника: млинці з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота - ціпом крутити - йому не під силу...

Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофійовичу. Хіба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревені, то й думаю: "Лев був Тимофій, а зайця виплодив". Так де ж ти фашиста б'єш? На перехресті не твоя робота?

      - Моя.

      - Ну, приймай і мене до себе...

Невеличке, сухе, як волоський горіх, обличчя старого після смерті наймолодшого сина ще більше зсохлося, ще більше потріскалося кривизною переплетених зморщок.

      - Да-а... Тепер і поля - не поля, і життя - не життя, - ні до кого не звертаючись, зітхнув Кирило Іванишин...