Джеймс Олдрідж

Хлопчик з лісового берега

(Хлопчик з лісового берега - 1)

      

Переклад з англійської В.Гнатовського

Видавництво ЦК ЛКСМУ "МОЛОДЬ", Київ, 1974

OCR і редакція Dauphin, 31 жовтня 2004 р.

Вперше цей твір було опубліковано на http://www...

І, правду кажучи, я тільки й знав, що свій ліс, а Тому Вудлі все було за іграшку - він і вчився добре, і в спорті був з кращих, і до церкви ходив справно, і вмів робити так, що всі у місті його любили, навіть учителі та поліцейський. Том був усюди перший, я - всюди останній, крім нашого лісового берега...

Коли бували патрони, я часто стріляв кролів, я, можна сказати, жив з продажу кролячих шкурок; а от підстрелити лисицю мені ще не довелося ні разу.

      Я знав, що Тому Вудлі просто пощастило, але від цього було не легше, адже мені тепер і зовсім нічим було крити; от я й перестав бувати у місті, навіть у школу кинув ходити, сидів удома або бродив по березі, твердо поклавши собі не давати приводу до глузувань хлопчакам, які носять черевики, і дорослим з тих, що стоять за прилавками, а також не з'являтися в місті доти, доки не піймаю двадцятифунтову тріску і не вб'ю лисицю...

Все затряслося. Забряжчали бляшанки. Він ударив ще раз - в інше місце. Все попадало і з гуркотом покотилося по підлозі. Відкидаючи ногами бляшанки, Рой підійшов до заднього днища і вдарив у нього. Він грюкав у днище, поки не знесилів.

      - От бачиш, - сказав він...

      - То раніше. А тепер мені потрібна велика тріска.

      І я розповів Рою про Тома Вудлі, про лисицю і про тріску.

      - Тобі траплялася тріска останнім часом? - поцікавився я.

      - Ні...

Я гукав-гукав, але він так і не приїхав. Мабуть, встиг забути про мене. Вода була тоді висока, течія сильна, і мені довелося цілу ніч провести на Пентал-Айленді, а наступного дня ще дістати вдома доброго прочухана.

      - Я теж з тобою поїду, - заявив він. - Остогидли мені ці окуні...

Я сам хотів піймати її.

      - Тьху, чорт! Ти ж її й піймав! Можеш усім казати, що це ти піймав її. Я нічого не скажу.

      - Все одно! - горлав я. - Том Вудлі сам піймав свою п'ятнадцятифунтову. Ну навіщо ти мені перешкодив? - Я не те щоб плакав, а просто кричав на Роя, тому що підчепити коли-небудь ще одну таку рибину годі було й сподіватись...

      Я хотів спустити на воду Роїв човен, щоб переправитись ним на той берег, але застряв на мілині, а Рой наздогнав мене і сміявся з мене весь час, доки ми пливли через річку. Потім, коли ми причалили до берега, він обняв мене, і я почав казати, що ніколи вже мені не піймати такої риби й ніколи не вбити лисиці...

      Тріска була моя, і я це знав. Але в той же час вона була не моя, мені не пощастило піймати її, і думка ця не давала мені спокою. Я весь час думав про це, з самої тієї хвилини, і незабаром це вже була для мене не просто велика риба, а щось таке, чим я володію і разом з тим ніколи не володітиму, чого я добився і разом з тим не доб'юсь...