Джеймс Олдрідж

Останній дюйм

(Останній дюйм - 1)

Переклад з англійської В.Гнатовського

Видавництво ЦК ЛКСМУ "МОЛОДЬ", Київ, 1974

OCR і редакція Dauphin, 31 жовтня 2004 р.

Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrcenter.com

      

      Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, піднімеш невеличку хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на сніг...

Обмілини були найнебезпечніші: гладенька на вигляд поверхня пісків завжди була всіяна великими шматками білого корала, гострими по краях, мов бритва, і коли б не низький центр ваги "Фейрчальда", він не раз перекинувся б від проколу камери.

      Але й це все було вже в минулому...

Він обіцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав і те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої він звик, не знайде її навіть у Канаді. В тих краях пропозиція перевершувала допит і тоді, коли йшлося про людей досвідчених; фермери Саскачевана самі вчилися літати на своїх "Пайперкебах" і "Остерах"...

Попоївши, Бен ліг, дбайливо прикривши апаратуру вологим рушником. Він глянув мигцем на Деві і, переконавшись, що хлопчик не хворий і сидить у затінку, швидко заснув.

* * *

      - А хто-небудь знає, що ми тут? - спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду...

З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на віллісі. - Він показав на море. - І звідти ніхто не прийде: там рифи...

      - Невже ніхто-ніхто про нас не знає? - тривожно запитав хлопчик.

      - Я ж кажу, що ні! - роздратовано відповів батько...

Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив'язав м'ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати.

      Закінчивши цю справу, Бен відступив у невелику нішу на якихось десять футів від принади, щоб захистити себе ззаду...

Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.

      Бен не пам'ятав, коли він плакав, але тепер зненацька відчув на очах безпричинні сльози. Ні, він не думає здаватись! Нізащо!

      - Розклеївся твій батько, га? - сказав Бен і навіть відчув деяке задоволення від цієї одвертості...

- Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру...

Він кивнув, і в голові одразу ж запаморочилось від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак. А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг і опам'ятався від надто сильного ревіння мотора.

      - Зменши газ! - закричав він якомога голосніше...