ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА
В неділю рано зілля копала
Повість
      
      Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,
      Бо на вечорницях дівки чарівниці,
      Солому палять і зілля варять,
      Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять...

      
      Прийшов же четвер - Гриценько умер,
      Прийшла п'ятниця - поховали Гриця;
      Сховали Гриця близько границі,
      Плакали за ним всі молодиці
      
      І хлопці Гриця всі жалували,
      Чорнобривую всі проклинали;
      Нема й не буде другого Гриця,
      Що 'го зігнала з світу чарівниця!
      
      В суботу рано мати доню била:
      "Нащо ти, суко, Гриця отруїла?
      Не зналась того, що зілля уміє?
      Що Гриць сконає, нім когут запіє?"
      
      "Ой мати, мати! Жаль ваги не має -
      Най ся Грицуньо у двох не кохає!
      Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:
      Із чотирьох дощок темная хата!"
      
      І
      Се було давно...

Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.
      Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли... Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.
      Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком...

..

      Він стояв, мов огнем попечений, і дивився за нею. Куди забралася? Де пішла? Мов саму починщину17[17] дала і як вітер щезла...

      

      * * *

      Його кінь схилив голову до землі...

Оця стежка належала до її матері, і люди нею лиш дуже рідко ходили, а й то лиш дуже добрі знайомі, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле.

      Нині вона йде до Маври. Днина така тиха, спокійна! Смереки дрімучі випарюються ліниво в літнім сонці, ніби аж розлінивіли в нім...

. - відповідає звідкись протяжно голос Маври, і Тетяна йде за ним.

      Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропасті-яру, лежить стара циганка на землі проти сонця, пакає свою люльку і вилежується, опершися на лікті...

      - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигріваєшся в сонці, мов ящірка, а хату зачинила, мов перед розбійниками? - так питає молода Тетяна, а по правді їй чомусь ніяково ставати нині перед очі старої циганки, що своїми чорними блискучими очима і душу у чоловіка висотала б...

      Грицеві стало ніяково, коли зачув, що Настка пішла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спімнувши йому про те ні словечком, і не попрощалася.

      І стало йому нараз прикро і жаль за доброю, щирою дівчиною, що за ціле літо не зробила йому ні одним словом докору за байдужість до неї...

Тому він сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрім нього, нікого не любила...

      - Грицю, - грозила саме останній раз (пригадалося йому), усміхаючись жартівливо до нього, не бачивши його довше в себе. - Відай, ти знайшов собі другу Настку, що першу вже забуваєш...

"Невже ж дізналася про Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А коли вже дізналася, хоч і не знаю звідки, бо як і хто таке розказав би? - то вже ліпше розкаже він їй сам про все. Хоч буде по правді. Про все переконається.

      А розгнівається вона, він її перепросить...