ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА
      Своєму батькові
      Юліанові Я. Кобилянському
      посвячує авторка
      ЗЕМЛЯ
      
      
      ЧАСТИНА ПЕРША
      "Еs Ііеgt um uns herum
      gar mancher Abgrund, den das
      Schicksal grub, doch hier in
      unserem Herzen ist der tiefste"1[1]...

і там... і там - розкинулося село.
      Ліс панський. Власність приватна. Тонкі ніжні берези поперепліталися з поважними дубами і ясними літніми ночами блистять, мов у срібло одягнені, їх листя дрижить неспокійно, а граціозні, легко повигинані пні приманюють до себе ніжністю та білістю, мов русалки...

Нічого - крім білого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається і никне.
      Горстка хаток, що відбігла від великого лісу і властивого села глибше в поля і що стоїть ось тут, розділена лиш садками від себе,- та горстка має той одностайний блідий вид рік-річно...

Йому здавалося, що находиться знов на своїх полях, сидить знов на жолобі в стайні при своїх волах, яких очі звернені на нього, а вони самі спокійно жують,- і він чує їх сильний, теплий віддих...

      Тоді розплакувався, мов дитина...

      Деякі з його камратів сміялися й говорили, що спочатку все буває смутно, але пізніше привикається до всього...

      Одного дня зірвалася в нім дика думка - здезертирувати. Геть! - все одно куди - лиш геть звідси. До Молдави або до Бессарабії - куди-небудь, лиш поза оці грубі зимні мури, лиш геть від тих невидимих страшних оковів, що в'язали його, мов тяжкого в'язня.

      Туга за ріднею впивалася в нього тисячними устами і зростала до невидимого вихру...

Се ж був той старий, на слова скупий, на вид незначний чоловік, там далеко на полях, з предивно ніжним почуттям і добротливо несміливим серцем.

      Мов білі меви78[78], так літали його тужні думки крізь тиху широку рівнину до молодого сина. Що він робив? Що робив у тій, а що в оцій годині? Що він поробляв, як палив світло в своїй дрібній хатині і в однім її малім закутку теребив мовчки кукурудзу?

      Чи не голодував, чи привик уже? Які були там люди для нього? Терпів неначе разом із ним, відчував його тугу за домом, що його гризла, і був у ненастанній, несказанній тривозі о його життя-буття...

Витріщившися на жінку широко створеними, до нестями заляканими очима, затріснула за собою сильно сінними дверми.

      - Бог з тобою, дівче! Що таке? - повторила жінка своє питання.

      - Ніщо! - вимовила беззвучним голосом.- Я здибала Саву! Я гадала, що він мене уб'є! Ой боже, боже, матінко христова!

      - Та як уб'є, та за що уб'є? - питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату...

Анна сіла втомлена на лаву коло неї і оповіла стрічу.

      - Його очі були такі страшні, Докійко,- докінчила,- такі страшні, що я скільки жити буду, не забуду їх ніколи!

      - Іди, доньцю, йди! - вспокоювала жінка.- За що мав би тебе вбивати? Сього й не кажи нікому, бо якби старі почули про се, то б на місці стали тобі ворогами...

А коли ти ще перед ним перелякалася, то певно, що він десь добре на тебе витріщився! То ти, доньцю, його вже сама злякала!

      Так уговорювала й успокоювала вона ще довгий час дівчину, поки ся не лягла на спочинок. Але цілковито не могла її вспокоїти. Скулившися на постелі, лежала непорушне і гляділа великими очима мовчки вперед себе...