ДІД УМЕР

           От і все.
           Поховали старезного діда,
           закопали навіки у землю святу.
           Він тепер вже не встане
           і ранком не піде
           із косою під гору круту.
           І не стане мантачкою тишу будити,
           задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
           Лиш росою по нім буде плакати жито
           і пливтимуть над ним непомітно віки.
           От і все.
           Поховали хорошу людину,
           повернули навіки у лоно землі.
           Та невже ж
           помістились в тісну домовину
           всі турботи його,
           всі надії, жалі?
           Та невже ж то
           йому все віднині байдуже -
           чи світитиме сонце,
           чи ніч напливе?
           Біль у душу мою закрадається вужем,
           Відчай груди мені розпанахує, рве.
           Я  готовий
           повірити в царство небесне,
           бо не хочу,
           щоб в землю ішли без сліда
           безіменні,
           святі,
           незрівнянно чудесні,
           горді діти землі,
           вірні діти труда.
           Хай шалені гудуть
           над планетою весни,
           хай трава пнеться вгору
           крізь листя старе...
           Я  не вірю,
           що дід із могили воскресне
           але вірю,
           що ні -
           він увесь не умре.
           Його думи нехитрі
           додумають внуки,
           і з очей ще віки пломенітимуть в них
           його пристрасть і гнів,
           його радощі й муки,
           що, вмираючи,
           він передав для живих.