МАРКО ВОВЧОК
      ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ І ДЕСЯТА СЕСТРИЦЯ ГАЛЯ
      
      Жила собі удова коло Києва, на Подолі, та не мала щастя-долі: було гірке її життя. Терпіла вона превелику нужду та вбожество...

      Мала собі удова дев'ять синів і десяту дочку Галю. І вродилися ті дев'ять синів, як дев'ять соколів, один у одного: голос у голос, волос у волос, тільки найменший син був трошечки біліший, трошечки благіш від других, а усі вони такі свіжі, смілі, чорняві хлопці, аж глянути мило! І усі вони любили дуже, пестили і жалували сестричку свою малую, Галю, а найбільш усіх менший...

      Жила удова з дітьми у хатці, - навіть би й хаткою узивати не годилося - хижкою, - і стояла удовина хатка на луці під горцю, иддалік собі від усякого іншого житла й садиби, стояла на широкій зеленій луці. З одного боку нависла гора кам'яна над хаткою, поросла лісом і неначе грозила: "От, як схочу, один камінець покочу і тебе, хатинку, зовсім придавлю"...

Мати очей з його не може звести, брати й Галя теж на його поглядають.
      Смутно, страх як смутно було, а разом до того якось мовби знайшовся скарб, що його було треба, що був він дорогий, - і хоч смуток крушить, а таки скарб тутонька, маємо його. Здається, таке усі очі промовляли, дивлячись на старшого брата, - і з такою думкою спати полягали...

-Мамо! Мамо! - шепоче вона усе тихш та тихш та й змовкає.
      - Ох, моє дитя кохане! - знов, чутно, мати шепоче. - Ти моє безщасне дитя!
      І знов усе наче змерло - тихо.
      - Мамо! Мамо! - знов шепоче Галя, і знов Галі ніхто не чує: і не бачить ніхто доброго журливого личенька...

      II
      Знов почали жити та поживати з старшим братом укупі, та примічали, що старший брат вже не той став, що колись перше був. Був він зроду поважній од усіх їх, похмурій - тепер став ще поважніший, ще похмурніший. Кілька раз питавсь він неньки, чи нема де йому служби, кілька раз і сам ходив шукати й питати по місті, й усі дуже боялися, що знов він піде від їх, та хазяїна усе-таки не знайшлося, і потроху минувсь той страх і жах...

Не чутно нічого, не видно нікого, тільки Дніпро шумить та дерева шелестять.

      Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася ані вовка, щиро робила і коли вже теперки вона плакала гірко, де-небудь приховавшися, ніхто б її не знайшов по плачу - вона тихенько-тихесенько вже вміла тепер плакати...

Цілий день вони робили - зрідка укупі, в одній господі, сливе завсіди різно, по різних господах, а ввечері сходилися на дорозі додому. Тоді ж бо Галин голосочок свіженький дзвенить - Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.

      Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте...

Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.

      Отоді ж бо пригодонька сталася: і робити треба, і нездужую не можна саму покинути. Тоді ж бо Галя показала, що за прудкі в неї ніжечки. Вона наймалася за наймалішу плату з такою умовою, щоб одвідувати нездужую матір, та тричі або й більш на день прибігала до хатки й поверталася знов у місто...