МАРКО ВОВЧОК
       ТРИ ДОЛІ
        
       І
       У слободі я родилась - П'ятигір. Там, недалечке од нас, - може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, - стара жона викопала печери у крейдяній горі? Тридцять чи сорок літ копала, - такі великі викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, - запалимо віти соснові та й ходимо; а хід узенький та низький і дуже трудний...

       Слобода наша над самою лукою річковою, на п'яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давні віки од ворога татарина, щоб нагло не збіг; здалека зоглядали з гір, ховалися й рятувались. Гори вже ті травою зеленіють, уросли садками густими. Межи білих хаток цвіте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворітьми темна дрібнолиста груша, як намет, укриває або гіллястий ясокір буяє; в березі калина розрослася, повиростали верби...

.. А ось вже й смеркає, небо мерхне і втихає земля, втихає - уже тихо. Ніч обняла. Висипались зорі золоті; зійшов ясний місяць - і все те у прозорій воді заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий...
       Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, і прийняв мене мій родич до себе, - Павло Булах звали...

       Та аж тоді вона посварилась з нашою матір'ю і довго до нас не ходила.

       А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, - надія, бач, така: його там побачить...

..

       На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає... Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.

       Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння; самі танці...

       - Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!

       - А як батько образився, - як не пустить більш по весіллях ходити - де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає...

       Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими...

..

       Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе...

Прочуємо, що десь мерлу знайдено - їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято - їде батько її побачити. Певності дожидаємо - плачемо; дознаємось, що не вона - дякуємо, раді - і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.

       Коли кличуть одного рана батька й матір до священика...

"Молимося богові, - пишуть, - а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки".

       - Пишіть дочці благословеніє, - каже священик, - не спортеся, не відмагайтесь - все рівно її не вернете, а жалю наробите, і гріх вам буде.

       - Не вернеться вже? - пита мати та плаче...