СЕСТРА

І
       Мати вмерла - я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько.
       Як поховали паніматку, батько не хотів удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, - було, каже...

.. Так-то вже я його сподобала! Тільки й на думці, що Павло; як би то хутче побачитись! А він не з нашого села був, геть із чужого. Побачу - й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене візьме, такий жаль обійме, що й світ мені не милий! Спізниться він на гуляннячко, я й очі виплачу. "Може, - думаю, - в його друга є дівчина"...

Кидалась я й до знахарів, і до лікарів - ніхто нічого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти... помер Павло...
       Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловікову хату продали і худобу всю.
       - Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селі одинока сидіти! Хіба ти сирота, нехай бог милує!
        
       II
       А брат мій тими часами оженився, узяв таки з нашого села дівчину; моторна така, чепурна, що й годі! І дитинка в їх була, дівчинка, як ясочка, свіжа й повна, як гурочок...

Що то за добрячі люди, старосвітні, прості! Їх тільки двойко, обоє старенькі вельми. Була дочка, оддали заміж, та не довго й погосподарювала - умерла. Дівчинка зосталась, то старі при собі держать унучечку. Славне таке дитятко, що годі! Отець Іван уже дуже старий і темний років із дев'ять, а служби божої не кидає...

Сьогодні й дома заночуємо, коли бог дасть.
        
       V
       Дем'янівка та в долинці, мов у зеленому гніздечку, лежить. Село велике й багате. Дві церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась...

Очі йому незрячі, й така в тих очах тиша та добрість, що я ніколи й не бачила. Борода біла нижче пояса кучерявиться; сидить він у тіньку, тільки вечірній промінь сонячний наче червоним золотом його обсипає.
       Як почула я такі слова ласкаві, аж за серце мене вхопило...

       Москаль, що якесь старе залізо продавав, задивився,  стоїть і всміхається, і не чує, що жвавий міщанин у чемерці штовха його: "Москва, москва! Чи продаєш залізо?"
       Постояли ми там годину, а може, й більш. Якась пристаркувата пані до нас іде...

"Все, -думаю, -що-небудь запрацюю собі. Роботи не боюсь: треба жити, то треба й робити, щоб не було од бога гріха, а од людей сорома. Нема  ніде хліба лежачого".
        
       VIII
       Привела мене пані до своєї господи...

Хіба будемо на неї дивитись, як на мальовану!
       Стукнула дверима, аж столички всі скакнули, як живі,  й вийшла.
       Бачу, що мені недобре тут буде! Де ж таки хто чував,  щоб дитина так незвичайно з питимою своєю матінкою поводилась?
       А стара й слова дочці не промовила...