МАРКО ВОВЧОК
      ЛЕДАЩИЦЯ
      
      І
      Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної...

Хто, було, не прийде до панії з гостей, кожному пані оповістить: "Се мій татонько покійничок!"
      Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: "Це мій батько - князь!" Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: "Ото, як мій батенько живий був, - ось із його малювання, - не знала я біди!" А третьому, щирому й молодому хлоп'яті: "Що, - каже, - те світове - і вельможність, і багатство? От був мій панотець - князь, великого чину дойшов...

Серед двору гілляста яблуня стояла.
      Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, - з того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панії було байдуже.
      Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали...