Поль Верлен

Із збірки "ВИШУКАНІ СВЯТА"

Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Твоя душа - витворний краєвид,

Яким проходять з піснею і грою

Чарівні маски, радісні на вид,

Та сповнені таємною журою.

Вони співають на мінорний лад,

Як від любові їм життя розквітло,

Та радості не чути з тих рулад,

Що в місячне перецвітають світло.

В тім сяєві, урочім і сумнім,

Пташки не переснять своїх фантазій,

А водограї видивом струнким

Між мармурів ридають у екстазі.

ДО КЛІМЕНИ

Ці співи фантастичні,

Мелодії містичні -

За очі голубі,

  Усе тобі,

За голос твій співочий,

За усміх твій дівочий,

Що в серці будить рій

  Жагучих мрій,

За те, що ти, єдина,

Мов біла лебедина,

Мов аромат лілей

  У тьмі алей,

За те, що з тебе лине

Світіння янголине

I музика тонка,

  Така п'янка,

Що всю мою істоту

Пронизує достоту

Вогнем своїх промінь -

  Вовік амінь!

НЕДБАЛІ

- На зло судьбі ревнивій, заздрій

Помрем разом! Чи є в вас настрій?

- Боронь нас, Боже, від гріха!

- Гріха нема. Вквітчавши скроні,

Помрем, як у "Декамероні".

- Чудний коханець... Ха-ха-ха!

- Коханець з мене непоганий

I, може, навіть бездоганний.

Як хочте, разом помремо!

- Ви, справді, вмієте кохати,

Але незгірше й насміхати...

Та краще вже помовчимо.

Отак Тірсіс і Дорімена

Рядком, рамено до рамена,

Сиділи в парку, де глухі

Сміялись фавни. I даремно

Відклали смерть таку приємну

Чудні коханці... Хі-хі-хі!

КОЛОМБІНА

I дурний Леандр,

I старий Касандр-

  Невдаха,

I меткий П'єро -

На брилі перо

  Із птаха,

I ферт Арлекін,

Що вибіг на кін

  У масці,

З-під якої, глядь,

Очі блискотять

  Як в трясці,-

До-мі-соль-фа-сі,

Танцюють усі

  Плав-плавом

I здіймають гам

Перед тим дівчам

  Лукавим,

Що мружить до них

Очі, як на гріх,

  Зелені,

То надію дасть,

То знов скаже: "Зась,

  Шалені!"

Всі ті гультяї

Вплутались в її

  Тенета...

За що їм така

Випала тяжка

  Планета?

А вона кружля,

Платтячком метля

  I надить

Дурників своїх -

Закохає всіх

  I зрадить!

ПІВГОЛОСОМ

Люба, не треба розмов,

Мила, шкода голосів,

Сповнимо нашу любов

Тишею темних лісів.

Злиймо і душі, й серця,

Снімо небачені сни,

Хай шепітком вітерця

Шепче сосна до сосни.

Очі мрійливо примруж,

Руки на грудях схрести,

Нумо між синявих руж,

Ніби сновиди, брести.

Хай безгоміння росте,

Лиш шевеліє трава,

Хай верховіття густе

Нас від тривог укрива.

А як із чорних дубів

Вечір врочисто впаде,

Нашої розпачі спів

Хай соловей заведе.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА

В старім саду серед нічної мли

Дві постаті непевнії пройшли.

В них зір погас, уста у них змарніли,

I ледве чутно голоси бриніли.

В старім саду, в зимову ніч сумну

Два привиди будили давнину.

- Ти згадуєш, як ми колись любились?

- Навіщо вам ті згадки знадобились?

- Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?

Чи рвешся серцем ти до мене? - Ні.

- Як ми колись удвох жили щасливо,

Зливаючи серця й вуста! - Можливо.

-  Де синь небес, де сяєво надій?

-  Надії ті почезли в тьмі густій.

Отак ішли вони у ніч зимову,

I тільки місяць чув чудну розмову.