ЮРІЙ МУШКЕТИК
      БІЛА ТІНЬ
      
      
      РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
      День був ясний, сонячний, проте холодний...

Аби більше вдихнути тих соків, Дмитро Іванович пішов вузенькою асфальтованою стежечкою попід газоном, де саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено густий, якийсь водянистий, давкий, він зовсім не асоціювався з пахом свіжоскошеного лугу, а саме ця асоціація й збурила Дмитра Івановича...

Й побачив, таки вперше побачив, що вже весна, що дерева сповнені якоїсь пожадливості життя, нестримності зросту, він мовби розбруньковувався з ними й відчув, що їм ще цвісти, та цвісти, й буяти, а йому тішитись тим буянням, що попереду довге-довге літо з м'якими розкошами, таїною визрівання, степ-леними водами і зеленим шумом, яке любив, завжди чекав і яким ніколи не встигав натішитись,- так швидко воно минало...

      Цього дня вони не пішли на роботу.

      

      РОЗДІЛ ШОСТИЙ

      Дмитро Іванович сидів біля широкого вікна, в яке потоками вливалося світло,- вікно кабінету виходило на південний схід, а день стояв ясний, сонячний...

Сад, парк, особливо весною, в пору цвітіння, схиляють до лірики, сюди заблукує немало мрійників і з інших установ - та й треба взяти до уваги те, що майже дві третини співробітників інституту дівчата.

      Половину вікна затуляв кактус - високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками - інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного...

Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.

      - Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ,- сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням...

"Що, власне, сталося?"-насамперед запитав себе. Ну так, вони провели два експерименти і обидва рази не одержали позитивних наслідків. То й що? А може, їх треба провести сто, тисячу! Адже наука - це один нескінченний експеримент. І він шукатиме, поки в нього вистачить сили. Поки не знайде. Якщо не результату, то причини, яка або стоїть на заваді, або вкаже їм інший шлях...

інчити планові теми, кувати віру, неспокій і навіть злість, оту велику благородну злість, яка водночас є бажанням перемогти.

      Дмитро Іванович почував, яка то велика відповідальність і скільки сил мусить затратити сам. Проте знову ж почував, що їх у нього стане. Що він знайшов ту точку, ту клему, од якої вона тече...

Хоч, коли сказати правду, до цього спричинився таки він сам. А очевидний злам стався після вечора в "Либеді". Саме відтоді й потьмарився їхній обрій. Хоч вони після того ще зустрічалися не раз. І намагалися не дивитися в той бік, де темніла хмара. Й здавалося обом, забули про неї. Але то тільки здавалося...