* * *
                        
                       Верстаю шлях - по вимерлій пустелі,
                       де мертвому мені нема життя,
                       за обріями спогаду - оселі
                       ті, до котрих немає вороття.
                       А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
                       а все ще сподіваюся, що там,
                       де кубляться згвалтовані іуди,
                       мале є місце і моїм братам.
                       Побачити б хоч назирці, впівока
                       і закропити спраглий погляд свій.
                       Зміїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
                       і хоч сказися, хоч збожеволій.
                       Бо вже не я - лише жива жарина
                       горить в мені. Лиш нею я живу.
                       То пропікає душу Україна -
                       та, за котрою погляд марно рву.
                       Та є вона - за міражів товщею,
                       там, крізь синь-кригу світиться вона -
                       моєю тугою, моєю маячнею
                       сумно-весела, весело-сумна.
                       Тож дай мені - дійти і не зотліти,
                       дійти - і не зотліти - дай мені!
                       Дозволь мені, мій вечоровий світе,
                       упасти зерням в рідній борозні.