ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

           Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
           мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
           За хмарою хмари. За димом пожарищ - високо
           зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
           Стенаються в герці скажені сини України,
           той з ордами ходить, а той накликає Москву.
           Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни
           вже мати не встане - розкинула руки в рову.
           Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,
           побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
           Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
           бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
           І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
           і Буг почорнілий загачено тілом людським,
           бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
           у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
           Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
           і крові наточать - упийтесь кривавим вином.
           А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
           Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
           Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
           мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
           Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
           а сонце татарське стожальне разить наповал.