Ернест Хемінгуей

Острови в океані

Частина третя - У морі

I

Попереду був довгий білий берег, а ген за ним кокосові пальми. Вхід до бухти перетинав риф, і дужий східний вітер розбивав об нього хвилі, так що добре видно було, де відкривається вузький прохід. Берег був безлюдний, а пісок на ньому такий білий, що аж очі сліпило...

- Добрий грунт для якоря отам, на схід від того місця, де було селище, - мовив помічник.

- Я знаю. Іди до якоря з правого борту й будь напоготові. Отам ми й станемо. Вітер дме день і ніч, так що москітів боятись нічого.

- Так, сер,

Вони кинули якір, і катер, що за своїми розмірами міг вважатися судном хіба лише в думках його власника, став носом проти вітру в бухті за рифом, об який розбивалися зелені з білою піною хвилі...

- Хтось поцупив мого наукового капелюха, - сказав кремезний баск з кошлатими бровами, що зрослися на переніссі. - Дайте-но мені для науки кілька гранат.

- Візьми мого наукового, - обізвався ще один баск. - Він удвічі науковіший за твій.

- Оце таки науковий, - мовив перший. - Я в ньому справжній Ейнштейн...

Шкода, що я сполохав її, подумай Томас Хадсон.

Він пильно оглядав увесь берег вище від межі припливу. Та ніяких слідів не було, тільки в одному місці двічі проповзла черепаха. Вона залишила широкий слід від моря й назад та розрихлену заглибину там, де поклала яйця.

Нема часу їх викопати, подумав Томас Хадсон...

Він простував далі й, поминувши риб, уже знову наближався до чаплі.

Цікаво, чи зможу я цього разу пройти повз неї так, щоб не сполохати, подумав він. Та саме в ту мить, коли майже порівнявся з чаплею, лобани всім табуном шугнули з води - незграбні, окаті й тупорилі, сріблясті проти сонця, але все одно негарні...

Бо якби були, з ним такого не подіялося б. А втім, хто знає, подумав він. Могло б і подіятись, якби ти, сам того не підозрюючи, помилявся щодо цього.

На окрайку мису пісок був зовсім білий, і він подумав: отут і прилягти б. Місце дуже гарне. Тоді побачив у кінці тієї довгої піщаної коси свою шлюпку й подумав: та ні, к бісу...

- А якщо вони будуть на палубі?

- Обстріляємо по секторах. Я - кормовий, Пітерс - середній, ти - носовий.

- А гранату вниз мені кидати?

- Ну звісно. Ми повинні захопити поранених, яких можна врятувати. Тим-то я і взяв санітарну сумку.

- Я думав, це для нас.

- І для нас...

Побачимо, який ти в бою.

Віллі кивнув головою і втупив своє видюще око вперед, на зелений острів, що немовби стояв навшпиньки на рудувато-коричневому корінні мангрів. Він ще тільки раз обізвався перед тим, як вони почали обходити мис:

- На цьому корінні трапляються добрячі устриці. Томас Хадсон мовчки кивнув головою...

Потім підняв руку й показав пальцями очко. Очко наче дірка в гузні, подумав Томас Хадсон.

Вони підійшли до шхуни з граничною швидкістю, на яку був здатен кавовий млинок у них за кормою, і Томас Хадсон вправно, без найменшого поштовху, пристав до борту. Віллі накинув кішку на планшир шхуни, міцно закріпив її, і вони всі троє майже воднораз опинилися на борту...