Михайло Лермонтов

Казбеку

(Переклад Миколи Зерова)

На північ їдучи далеку

Із теплих та чужих сторін,

Кавказу вартовий, Казбеку,

Тобі складаю я поклін.

Вповиті білою чалмою

Чоло і вид старечий твій,

I не торкне твого спокoю

Людини гордий неспокiй.

Та серця тихого моління

Хай скелі віднесуть твої

До ніг Алли, у край проміння,

Де грають зоряні рої.

Хай прохолоду день постеле,

Молю, на жовтий пил доріг,

Щоб я у спаленій пустелі

На камені спочити міг.

Молю, щоб буря не спіткала

У громі й бойовім огні

В тісних ущелинах Дар'яла

Мене на змученім коні.

Та єсть іще одне бажання,

Душа тремтить... Як оповім?

Що, коли я за дні вигнання

Забутий у краю своїм?

Чи стріну там тісні обійми,

Колишній чи знайду привіт,

I як братерство давнє прийме

Товариша забутих літ?

Чи вже серед могил холодних

Я наступлю на кості тих

Палких, веселих, благородних,

Що мій ділили юний сміх?

О, коли так, мерщій снігами,

Казбеку, замети - молю -

I порох мандрівний світами

Розвій без серця і жалю.