БОРВІЙ
      
    
Чорне хмарище встає повагом,
     Заступає світ, стеле темряву;
     Розпанахалось, завихрилося,
     Мов страховище з пекла зрушене,
     Сгорта навкруг землю крилами,
     Оперезане скрізь гадюками
     Сизо-білими, волохатими,
     Що сплітаються, розплітаються
     І звисають вниз грізним кетягом...
      
    
Душно, млосяно, і задуха та
     Мов гнітить усе важким каменем:
     Ані способу вільно дихати,
     В голові гуде, думи сковані,
     В серці млявому - рабські острахи...
      
    
Притаїлось все пополохане
     Перед з'явиськом тучі грізної:
     Вітерець ущух - ані подиху,
     Змовк веселий гай - ані шелесту,
     Знишкли пташечки-щебетушечки,
     Поховалися й кінці, шуляки,
     Ластівки лише не злякалися -
     У повітрі, знай, сміло плавають,
     Нижуть стрілами проти хмарища...
      
    
Люди теж з страхом незміркованим
     Тучі ждуть тії лиховісної.
     Багатирщики зачиняються
     По своїх дворах, по хороминах,
     Затуляючи вікна коцями,
     Щоб не чути їм грому-грюкоту;
     Позасвічують ще й лампадочки,
     Щоб не бачити спалу блискавки -
     Так жахаються смерті наглої!
     Жаль їм злинути з світу ласого,
     Від утіх-розкош в мертву темряву,
     Що на той-бо світ, на суд праведний...
      
    
А сіромі пак на ті заходи
     Нема вільної і хвилиноньки:
     Лиш про те вона побивається,
     Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
     Не забрав добра її вбогого,
     Із худобою, а то й з дітками,
     Чи недужими - батьком, ненькою...
     Що їй думати про гріхи свої?
     Гвалт безжалісний, скрута, горенько
     Та темнота - ось відповідники!
     Що лякатись їй смерті наглої?
     Не дало життя втіх і радощів,
     А дало дише муку, нуждоньку,
     То хоч смерть ота угамує їх,
     В ямі темній дасть їм відлежатись...
      
    
А вже хмарище, туча грізная
     Геть насунулась, низом стелеться,
     Досягаючи лісу крилами,
     Ніччю криючи небо збурене...
     Ось розшарпалась світлом-пломенем,
     Засліпила всім очі злякані
     Обізвалася грізним гомоном,
     І занишкла знов, притаїлася...
     Та зненацька враз як не сказиться:
     Заревла, мов звір, диким вигуком,
     Покотилася вихром-бурею,
     Геть ламаючи, що не трапиться;
     Заяскрилася блискавицями,
     Із страшних гармат разом вдарила,
     Аж земля кругом іздригнулася,
     В хлющі пінявій потопаючи...
      
    
Не журіться ж, гей, бідарі мої, -
     Горобина ніч - вам не мачуха!
     Сміло глянемо в вічі борвію
     Та зміркуємо усе розумом:
     Може, зірвемо ще й порадоньку
     Від бунтовника навіженого?..
    
Після борвію гляне сонечко
     І огріє всіх рівним променем,
     Вороги життя згинуть пропадом,
     А повітря скрізь оздоровшає:
     Після борвію легше дихати, -
     Із заліз думки вириваються,
     Серце в груди б'є якось сміливо,
     І скриляється знов надіянка,
     Що й окривдженим правда станеться!.
      
     1902