ОБЛОГА БУШІ
       (Історична повість з часів Хмельниччини)
       Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу,
       Та не дали ні себе, ні віри святої ворогам на поругу!
       (Із народної думи)
       Це було в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття,- трагедії, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася...

На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницями-баштами. Край п'яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків; між критими соломою стріхами здіймались де-не-де й високі черепичні дахи, що червоніли між яриною здалеку...

       Посередині замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями і окружним піддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потім знов козаками на благочесний храм пересвячена; його відсвятив на ім'я покрови пресвятої богородиці отець Василь, якого з містечка Бара вивіз сотник, пан Завістний...

Ну, а тепер по трудах вип'ємо.

       Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив:

       - Ну, дорогі мої друзі і браття, - за святу віру, за волю, за нашу матір Вкраїну і за вас за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати...

       Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші налздовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим...

Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко і пригород, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато.

       Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати і розгрюкати окопища, а потім уже на здобут міста рушити...

       - До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати,- стривожилась Орися.

       - Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога,- повідала бабуся,- але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися...

       - Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? - спитала неспокійно Орися.

       - Поки зможе - втримається,- зауважив другий ранений,- але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,- тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід...

.. oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати,- от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..

       - А ви, дядьку, й раді,- спитав, підморгнувши, молодий,- що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?

       - Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий,- згодився щиро старий,- веселіш, одне слово, веселіш!

       - Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією,- сказала з ухмілкою Орися,- ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі...