ОСТАП ВИШНЯ
      ДИЛДА
      
      Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.
      Прiзвище таке в нього: Дилда.
      Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив носом, - отак: круть-круть-круть! - i сказав своїй жiнцi Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
      - Гуртове - чортове!
      Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
      Ну, що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд чесного радянського громадянина вимагається, - одноосiбник у нас всi громадськi права має.
      Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, -  ну, й хай собi хазяйнує окремо, -  колись зрозумiє, де лiпше, -  чи в артiлi, чи в одноосiбному господарствi.
      Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, - вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
      - А мо' воно ненадовго?
      Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
      Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:
      - Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно не на "недовго", -  як думав Дилда, -  а зовсiм навпаки - назавжди.
      От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
      - Салимонько!
      - Га?
      - Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
      - Мо' сирiвцю внести?
      - Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
      - Мо' десь засвербiло?
      - Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович Дiiлда. - Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
      Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.
      - Салимонько! - раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.
      - Га?
      - Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
      - Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка, ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю, сiла сама в почви та тодi ще раз:
      -- Ой!
      Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
      - Салимонько, сядь!
      - Я вже сидю!
      Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.
      Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
      Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
      Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
      - Стелись!
      Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося.
      Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
      - I чого ти не спиш, Тимочко?
      - Думаю!
      - По що ж ти, Тимочко, думаєш?
      - Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
      I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.
      Час iшов.
      Колгоспи росли, розросталися.
      Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв...
      Та восени, було, до таких колгоспникiв, -  у кого - ой, трудоднiв! - пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
      - Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
      - Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!
      - Допомогти можна!
      - А на пироги забiгай, будь ласка!
      - I забiгти можна!
      Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, -  сильно дуже почали болiти.
      До непритомiї просто!
      Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. -  Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
      - Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, -  воно як штриконе, -  криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам - паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, -  штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба Волосиха, -  а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже мужеська болiсть!
      Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, -  брало отут - пiд грудьми:
      - Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В очах у мене нiби курка зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм пiшло-пiшло-пiшло, -  звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, -  а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
      Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
      Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю...
      Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
      Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять...
      Ну, й що?
      А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.
      I добре зробили.
      
      1948