ОСТАП ВИШНЯ
      "ЗЕНIТКА"
      
      Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
      - Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
      - Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, -  гут!
      - I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
      - Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, -  от i навчився.
      - I довго, дiдусю, соприкасалися?
      - Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновенiє з землею" пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
      - ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
      ...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.
      Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую, -  хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами - раз, два, три!
      Як заверещать вони там, як закричать:
      - Вас iст дас?
      А Нужник:
      - О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!
      Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
      - Скiльки ж вам, дiду, лiт?
      - Та хто зна! Чи сiмдесят дев'ять, чи вiсiмдесят дев'ять? Хiба їх полiчиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.
      - I ото ви не побоялись, -  один на трьох?
      - Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя - хай царствує! - та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом - царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди там!
      Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
      - Свириде!
      Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки - стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку, так чиста тобi "катюша". З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
      Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
      - Держись, -  кажу, -  куме, битва буде! Якщо поодинцi, будемо битi. Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на "ура":
      - Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?
      А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! -- вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї - в погрiбник. Опорний, вродi пункт.
      Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженiї держить. Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.
      Кум i каже:
      - Як знаєш, -  каже, -  Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христi теж сьогоднi пироги.
      - Дивись, -  кажу, -  куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
      - Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
      Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленiї. I таки пробився в расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не збило!
      А я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:
      - Сидиш? - каже.
      - Сидю! - кажу.
      - Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
      - Кинь, -  кажу, -  рогача, тодi вийду!
      Бойова була покiйниця!
      Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить - i витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли, стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоїмо, мокнемо.
      А вона:
      - Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
      Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.
      Кум i льотчик крiпкий був. Ас!
      Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її. Лукерка в пелену кислицi збирає. Трусили, трусили, -  ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...
      Коли це знову як бахне:
      - Знову за люльки!
      Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i скапотував, а я з пiке - в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув очима, дивлюсь; лiворуч стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь - рулi повороту нi в руках нi в ногах не дєйствують, кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi...
      - Живий, слава богу! - кум каже.
      А Лукерка:
      - Був би, -  каже, -  вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже спасибi спiдницi, що затримала, -  угруз би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех, льотчики, -  каже, -  молодчики!
      А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
      Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!
      - А що тепер поробляєте, дiдусю?
      - Прийшли нашi, -  я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену. Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацiї виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце вдвох... Хочете, може, "зенiтку" мою побачити? Ось вона!
      I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...
1944